Сергій Жадан - Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років

— Але він справді любив зникати надовго, — зауважила перша. — Це про щось говорить.

— Тим солодша була радість від зустрічі, — озвалася четверта, ніби щось пригадуючи. — Але однаково, зовсім не схоже на правду. Правда Йохана — інша.

— Він був замкнутим, дуже замкнутим і похмурим чоловіком, як і личить тому, в кого справді є влада. Справжній чоловік завжди такий — похмурий, могутній, таємничий, — сказала четверта. — Але я ношу всі його таємниці при собі. І ці таємниці залишаться зі мною. На те вони й таємниці.

— Облиш. До кінця дня нам треба з’ясувати, в чому справа. Чим ви займалися?

Жінка в крислатому капелюсі стишила голос так, що бармен ледве розчув:

— Він навчив мене вбивати.

— Який жах! — зойкнула блондинка і закрила рот долонями.

— Це жахливо й прекрасно водночас. Зло завжди красиве, вам не здається? Я вчилася цьому на біржі — працювала в нього перекладачем з корейської. Він мав свій бізнес у Тайвані, торгував акціями — нафта, чорні метали. Небезпечнішої людини я в житті не зустрічала. Він був підступним, як змія, небезпечним, як орел, впливовим, як Гольфстрім. Я стала його довіреною особою. Я навчилася нищити людей і робити їх бідними без жодного докору совісті. Він жартома називав мене Калі — так майстерно я створювала і розбивала ілюзії всім, хто мав зі мною справу на ринку. Діючи через підставних людей, ми видоювали крупні корпорації і спостерігали за падінням імперій. Нічого захоплюючішого я в житті не зустрічала. Йохан подарував мені в користування цілий світ. Це правда. Він ніколи не знав сентиментальності й не витрачав часу на зайве. Інопланетяни, музика, культура — це не про нього. Тільки те, що працює в поєдинку. Він завжди вчився і ніколи не вчив.

— Боже, від таких слів хочеться випити за упокій, — саркастично зауважила брюнетка біля вікна. — Бармене, чотири «Блек велвет».

Бармен зиркнув на жінок, намагаючись зрозуміти, чи це замовлення — не жарт. Жінки в чорному дивилися на нього крізь окуляри, як одна позакладавши ногу на ногу.

Він наповнив чотири чарки віскі.

— О Господи, — сказала блондинка і скинула чорні окуляри, коли бармен відступив крок назад.

Блондинка зміряла його поглядом з ніг до голови.

— Не вірю власним очам! Йохан! — сказала вона вражено і одним духом перехилила чарку.

Двоє жінок, не змовляючись, скинули окуляри і придивилися до нього пильніше. Четверта, кучерява, підняла вуаль.

— О Боже, це дійсно він, — сказала кучерява, хильнула віскі і гучно поставила чарку на стіл.

По черзі, ніби змагаючись на швидкість, інші також стукнули порожніми келишками.

— Навіщо всі ці фокуси, Йохане? — спитала у бармена блондинка-караоке.

— Що за гру ти затіяв, Йохане? — спитала любителька екзотичних мандрівок.

Бармен відчув, як на руках і шиї стало дибки волосся. Задерев’янілими губами він пробелькотів, що його, мабуть, з кимось сплутали.

— Ви мене з кимось сплутали, — сказав він. — Я вперше бачу вас.

— Йохане, перестань клеїти дурня, — озвалась амазонка з букетом кал. — На, це тобі. — Вона вручила йому квіти.

Бармен злякано відступив назад, і квіти впали з рук смаглявки.

— Ми виконали все, що ти просив, Йохане, — сказала жінка-кішка з чорним каре. — Тепер поясни, що це все означає і як нам діяти далі. Ми готові.

— Але… ви мене справді з кимось плутаєте… — ледве спромігся вичавити бармен.

— Він нічого не пам’ятає, — сказала кучерява, закинула на коліно іншу ногу і закурила. — Я вгадала? Ти зараз нічого не пам’ятаєш?

— Я… я пам’ятаю… про що ми взагалі говоримо?

— Ти пам’ятаєш вчорашній день? — запитала вона вкрадливо.

— Так… звісно… я… Хоча… Зараз-зараз…

Дівчата перезирнулися. Кучерява продовжила:

— Ти пам’ятаєш, як ти сюди потрапив зранку?

— Ну звісно… я… Стоп… Я… Зараз, я ж повинен це пам’ятати… Зараз я це пригадаю…

— Ти щось розумієш? — звернулася блондинка до тієї, що назвала себе Розою.

Кучерява в капелюсі відповіла:

— Я розумію лише, що це той самий чоловік, на чиїх похоронах ми сьогодні побували. Це я розумію на всі сто.

— Залишається тільки з’ясувати, мертвий він чи живий, — озвалася чорне каре і закурила ще одну цигарку, вдивляючись за вікно. За вікном щільною стіною стояв туман.

Бармен підійшов до барної стійки, налив собі п’ятдесят грам віскі і випив, гупнувши чаркою по ляді.

— Сигарету? — Блондинка сиділа тепер на високому табуреті біля бару. Як вона встигла опинитися тут, за метр від нього?