Сергій Жадан - Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років

В горнятках із чаєм плавали хризантеми. На розламаних товстих персиках блищали краплини соку. Лискучі сірі боки оселедців, прикриті кружальцями червоної цибулі, непристойно випиналися з олії. Жовті очка перепелиних яєць допитливо визирали з-поміж зеленого листя салату. Болгарський перець, і помідори, і фазан, фарширований білими грибами, і кіндза з сиром, і солоний шоколад з перцем чилі, поламаний грубими нерівними шматками. І навіть грейпфрутовий фреш, щойно приготований чоловіком.

Дівчина вдоволено вдихнула на повні груди і потяглася, випроставши свої довжелезні тонкі кінцівки. При цьому ноги так і залишилися витягнутими під столом, а руки забігали над тарелями, виловлюючи шматки їжі і відправляючи їх до рота. Вона була голодна й жадібна і не соромилась того, що олія стікає їй з підборіддя, а жовток та шоколад залишаються на губах.

Чоловік же вмостився біля її ніг і задивився вдалину.

Там, куди він дивився, не було стін — там пелехата груша з важкими плодами безцеремонно влізла до приміщення і, схилившись над великим ліжком, втомлено розкинула гілки. Крізь листя можна було розгледіти блідо-лимонну повню з імлистою каймою довкола. А якщо добре придивитися, трохи нижче відкривався вид на морський порт, на фіолетову густу воду, що невідь-де зливалася з небом; на непевну місячну доріжку, яка проступала на поверхні, мов велика срібляста бритва; на мереживні шиї баштових кранів; на торговельні судна і танкери, нерухомі й сонні, що важко дихали, а їхні боки ледь помітно округлялися, мов боки гігантських китів; на труби і щогли, на вітрила, на доки, на яхти, на круглі вічка ілюмінаторів, на жовті вогні ліхтарів, що освітлювали п’яним, примарним світлом палуби та пристані. Десь там, знав чоловік, сплять моряки у своїх гойдливих ліжках, там хлюпочеться мляво риба і вряди-годи скрикує насторожена, збентежена чайка і, схилившись над просмоленими канатами старого пірсу, худа проститутка обережно підтримує голову молоденького юнги, що, проблювавшись у піну прибою, зачудовано вдивляється вниз, у шепіт хвиль, і бачить, як самиця жирафи, злизуючи тверде, гірке та холодне грушеве листя своїм жорстким, мов натренований м’яз, темно-гранатовим язиком, аж до болю напружуючи шию та вивертаючи яблука прекрасних сумних очей, крізь витинанку гілок прагне роздивитися двох, що розпластались на старому ліжку, на вицвілих шовкових простирадлах, і простирадла ці на дотик, мов брили льоду — такі ж пластичні й нестерпні, і не гріють, не гріють цих двох коханців, цю дівчину, довготелесу, закривавлену, виснажену, схожу на коника-стрибунця, на бабку зі смарагдовими крильцями, на водомірку, і доброго чоловіка із зашкарублими руками, з брудом під нігтями, з кров’ю, що запеклася на його долонях, цього чоловіка, в зморшках обличчя якого ховаються і голод хижака, і втома та неспокій травоїдного. «Атож, вони так і не поговорили», — ця думка чомусь зринає в юнги, а проститутка по-материнськи накидає йому на плечі своє облізле пальто і дихає йому в обличчя перегаром та часником. «Вони розминулися, як усі ми розминаємося на вулицях або в часі», — думає юнга з максималізмом, притаманним його віку. І йому стає так сумно, так нестерпно, його охоплює такий бездонний розпач, що він ховає обличчя на грудях лагідної проститутки з натрудженими руками, а вона поплескує його по плечах і тихо шепоче «ну-ну». І ані він, ані вона не знають про те, що чоловіка знайдуть завтра в найдальшому, найзахаращенішому закутку цеху на першому поверсі покинутого заводу на околиці міста. Він лежатиме вже холодний, з фіолетовими, наче після інфаркту, губами (на яких завмерло невимовлене жіноче ім’я: він таки знав його, він його згадав), а поруч валятиметься щойно забитий, непочатий косяк.

А дівчину не знайдуть, ні, її не знайдуть ніколи. Якщо дотепер не знайшли — чому раптом зараз мали би?

У кав’ярні на розі було порожньо. Пізній ранок. Кав’ярня щойно відкрилася, і єдиним, хто спостерігав за всім, що відбувається всередині, був бармен. Допоки не з’явилися відвідувачі, можна було вмикати музику, яка не конче відповідала іміджу закладу. Бармен скористався цим правом і увімкнув радіо, аби послухати новини. Порожні ряди столів наганяли смуток і відчуття, ніби він забув щось вельми важливе. Бармен глянув у вікно.

Туман на вулиці посилював відчуття порожнечі. Була зима — винятково тепла зима. Сніг, що випав на Різдво, поволі перетворювався на пару. Все, що можна було побачити з чотирьох великих вікон, стоячи за барною стійкою, — це біла стіна туману, яка підбиралася під самі шиби. Із ринв над вікнами стікала вода.