Сергій Жадан - Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років

— Не розумію, що зі мною, — озвалася дівчина глухим голосом (чоловік навіть подумав, що йому це причулося: той голос шелестів йому в мозку, хрумтіли крилами мотилі). — Я заблукала десь, загубилася. Не пам’ятаю, не пам’ятаю нічого.

Він здригнувся, різко обернувся до неї. Дівчина, наче й не рушала з місця, стояла поруч, обличчям до нього. Широко розплющені перелякані очі, посинілі губи.

— Зараз, зараз я тебе зігрію, — заспокійливо сказав він, обома руками взяв за плечі (з огидою відчувши під пальцем щось живе й мохоподібне), розвернув і підштовхнув уперед.

Місяць заливав кімнату білим світлом. Десь голосно цокав годинник чи навіть декілька — цоцоцок, цоцоцок, цоцоцок, — і що довше чоловік прислухався до цокотіння, то більшу кількість різних годинників вирізняв, голосніших і тихіших, пришвидшених і сповільнених, вони цокали звідусіль, то заспокійливо, а то раптом погрозливо, тривожно. Чоловік із дівчиною обійшли носорога, підставку для тростин, вішак для одягу, з якого, наче грона винограду, звисали фетрові капелюхи. Чоловік із дівчиною ступали протертою турецькою доріжкою з геометричним візерунком, а здавалося, наче вони йшли по коліна в воді проти течії. Заважало ще й старе взуття, купами розкидане на підлозі, — якісь роззявлені розпаровані чоботи, ґумаки, туфельки на каблуках, босоніжки, в’єтнамки, шльопанці, домашні м’які капці, прикрашені безглуздими квітами.

На протертій тахті серед подушок з китицями міцно спав пес із роду тер’єрів (можливо, ердель), хропучи й повискуючи крізь сон, час від часу посмикуючи лапою.

Кімната була захаращена меблями: кілька сервантів вгиналося від кришталю, набору порцелянових рибок (чайник і чашки) та порцелянових курочок (глек і чарки), салатниць у горошок, келишків, тарелів; посередині стояв накритий вишивкою лакований стіл з кришталевою вазою в центрі. З вази стирчала жмутом почорніла верба-шутка, прикрашена кольоровими стрічками. Поруч, притиснутий наповненою барвистими ґудзиками попільничкою, лежав бордовий паспорт. Плямистий диван, колись, вочевидь, розкішний, тепер лякав своєю розверстою пащекою і кучерями пружин. Неподалік — журнальний столик, стільниця якого вгиналася від купи пожовклих газет та журналів. Із пилососа буйно проріс тещин язик. Книжкові полиці виявились геть заплетені диким виноградом, і, щоб роздивитися томи, які стояли там, довелося б роздирати в’юнкі гілки та зривати листя. На письмовому столі між гіпсовим погруддям голомозого дядька з відбитим носом та стосом телевізійних програм лежав розкладений пасьянс «Солітер». У цій кімнаті був і телевізор — брунатна коробка з глупим виряченим оком, накрита шматком пожовклого тюлю, перев’язаного шовковим бантом.

— Ось, ти сідай сюди. — Чоловік згріб на килим багаторічне пожовкле та скручене листя з фотелю (розлогий кущ смородини наче охоплював його лапами).

Крісло обліпило її оксамитовими обіймами, затишно заковтнуло. Чоловік розчахнув перехняблену шафу і, вигорнувши звідти гору лахів (що викликало хмару пилу й поквапливу втечу численного молиного народу), видобув строкатий плед, безжально дірявий, проте, безперечно, теплий.

— Ти не зважай на затхлий запах, тут давно вже нікого не було, — пояснив чоловік.

Дівчина вмостилася якнайзручніше, підібгавши ноги й відкинувши назад голову. При цьому її погляд ковзав від речі до речі, натикаючись на все нові об’єкти. Осине гніздо. Пейзаж савани зі слонами на далекому обрії. Уламок стіни, з якої гігантською губою скочувалися ґумові, схожі на гофри, лимонно-пісочні шпалери.

З темного закутка гугнявило дротове радіо. В іншому кутку, затишно муркочучи, працював старий пузатий холодильник. Він дрібно дрижав, мов від страху, збудження чи холоду, і щокілька хвилин, конвульсивно затіпавшись, затихав, щоб невдовзі знову повторити свій невротичний ритуал.

За холодильником кімната невимушено переходила в кухню. Шафки й шухлядки, посуд, горнятка, плита з каструлями і чайником, кухонний стіл, табурети. Чоловік мовчки, звичними рухами запалив газову горілку і поставив на неї обгорілого носатого чайника. Поки вода грілася, він поліз до холодильника і довго чимось шурхотів, підходячи та відходячи з тарілками й тарелями, нарізав щось, викладав, розгортав, час від часу схвильовано витираючи долоні об холоші штанів.

— Тут навіть більше, ніж мені хотілося, — знесилено, проте вдячно проказала дівчина, розглядаючи все, що з’явилося перед нею на журнальному столику.