Сергій Жадан - Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років

Решта дівчат сиділо обабіч неї.

— Ти від нас не втікай, — сказала кучерява. — Розказуй давай. Живий? Чи мертвий?

Тремтячими пальцями бармен взяв сигарету. Сусідка блондинки подала йому вогню.

— Ж-живий, — сказав бармен.

— Чим доведеш? Я тобі сьогодні над могилою «Вічная пам’ять» співала.

— Я… я теплий…

— Не задубів ще. — Блондинка порснула сміхом.

Чорнява взяла його долоню в руки.

— Як лід. На, спробуй.

Спеціалістка з виживання взяла чоловікову руку й відразу ж випустила.

— Як ніч на Північному полюсі, — сказала вона. — Пригадуєш, Йохане? Наші ночі на Північному полюсі? Там я зрозуміла, яке важливе буває людське тепло. Вибач за каламбур.

— Коротше, ні живий, ні мертвий, — підсумувала кучерява, помацавши й собі його руку.

— І що нам з тобою тепер робити?

— Стривайте, не треба нічого робити. Давайте спокійно все обговоримо, як розумні люди, і ми зрозуміємо, в чому справа. Тут явно якась помилка… Я не той, за кого ви мене маєте… Я нормальна жива людина… Я… я людина з вищою освітою…

— І що тоді людина з вищою освітою робить за барною стійкою в порожньому барі?

— Зачекайте, це якийсь абсурд. Ми взагалі не про те говоримо…

— По-моєму, в нього ще не закінчилися посмертні видіння, — сказала чорне каре. — Якщо він дійсно мертвий і не впізнає нас, він може бачити привидів. Гей, бармене з вищою освітою, ти зараз бачиш привидів?

Бармен не знайшовся що відповісти.

— Та ні, ви — реальні люди. Такі ж, як і я.

— Як ти? — хором спитали жінки.

— По-моєму, в такому стані його залишати тут немає сенсу, — сказала кучерява.

— А по-моєму, ми його з кимось переплутали.

— Думаєш, він здався і це безповоротно?

— Йохан ніколи не здавався, — озвалася блондинка. — Я думаю, в нас теж немає такого права. Може, ми помилилися? Може, це й справді не Йохан?

— Я його впізнаю навіть на тому світі, — впевнено сказала королева естетичної медицини.

— Мені здається, в цьому вся фішка — не забувати його, — погодилася блондинка.

— І що ти пропонуєш? Влаштувати поминки і знову заспівати «Вічная пам’ять»? — втрутилася кучерява. — «Впізнавати» і «не забувати» — різні речі, як на мене. Я його впізнала. Я бачу, що це він. І я з цього кафе без нього нікуди не вийду. А ти можеш пам’ятати його, скільки твоїй душі забагнеться. Але деінде. О’кей?

— Стривайте… припиніть це все! Негайно! — вигукнув бармен і схопився за голову. — Господи, я не пам’ятаю, хто я. Хто я? Ну, хто я?

— Людина з вищою освітою? — несміливо підказала блондинка і тут же порснула сміхом.

— Так, так, так… Треба подумати. Якщо я не пам’ятаю, хто я, але розумію, що я не пам’ятаю цього, значить, я мислю. Я мислю, значить, я існую! — вигукнув, наче закляття проти нечисті, бармен.

— Дівчата, по-моєму, це Декарт, а не Йохан. Мені вривається терпець. Я пропоную залишити все, як є, — сказала чорне каре. — Врешті-решт, тепер ми знаємо, де його можна знайти. Пропоную навідуватися до нього час від часу.

— Еге ж. Будемо приносити квіти.

— Будемо доглядати тут за інтер’єрчиком…

— Сидіти за цими столиками, палити свічки, згадувати його…

Дівчата замовкли. Бармен відчув, як йому відняло мову.

— Але що йому заважає встати й піти? Ось чого я не розумію, — озвалася блондинка. — Я ж йому пропоную цілий світ і цукерку. Це я так про себе скромно.

— Боїться прогадати, напевне.

— Йохан ніколи нічого не боїться. Він як тигр, який вичікує слушний момент для атаки, — озвалася спеціалістка з біржових махінацій.

— Перепочиває, іншими словами, — підсумувала чорне каре. — Його можна зрозуміти. Коли ж іще відпочинеш, як не на тому світі.

Бармен вхопився за край ляди, щоб не впасти, — ноги підкошувалися.

— Це… якась… розводка… — пробурмотів він.

Кучерява глянула на нього з цікавістю.

— Ну-ну… це щось новеньке. І хто кого тут розводить?

— Ви… ви хочете мене переконати, що я мертвий, але це не так… Я зараз нічого не пам’ятаю, я не знаю, що сталося, але я впевнений, за якийсь час все минеться і я зможу впоратися з цією проблемою.

Жінки переглянулись.

— А котра, до речі, година? — запитала одна.

— Одинадцята сімнадцять, — озвалася блондинка, глянувши на табло касового апарата. — Навряд чи час допоможе тобі в цій проблемі, сонце. Скільки всього сталося, а цифри й досі ті самі. Що ти на це?

— Fuck, я не знаю, що робити!

— Тепер він заговорив, як справжній бармен, — зауважила чорне каре.

— Більше довіряй людям, — порадила блондинка іронічно. — Просто покладися на нас. Ми впізнали тебе. Все вже позаду.