Сергій Жадан - Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років

Дівчата перезирнулися. Надягли чорні окуляри.

— Вся спадщина на місці, — сказала кучерява. — Врешті-решт, ти подарував нам цілий світ.

Аматорка екзотичних мандрів глянула за вікно і усміхнулась.

— На вулиці сильний туман. Але ми проведемо вас, маестро. З нами ви у повній безпеці. Ми впізнаємо вас де завгодно.

Можна було б почати з того, що теперішній рік був несприятливим для гіпертоніків: постійні переміни клімату й атмосферного тиску, несподівані й різкі подуви вітру, що з’являвся з півночі та гнав на містечко низькі хмари, які — здавалося — здатні зачепити антени та черепицю будинків, сірява, що затягла чисто-блакитне раніше небо й злилася із тьмяним імлистим горизонтом, перемінні ліниві дощі, що тривають з ранку до ночі, — все це змушувало мешканців менше виходити на вулиці, залишаючись вдома наодинці з мігренню й телевізорами.

Домашні коти метушливо блукали помешканнями, дивлячись на господарів страждальними очима, й щоразу до них нявчали. Акваріумні рибки збивалися на дні, мляво ворушачи плавцями, і чоловіки, дивлячись на них, кисло казали, що кльову не буде, нема чого пхатися, тому не висувалися з помешкань і не йшли на верхні озера рибалити. В лікарнях хворі щораз частіше просили в медсестер снодійне і складали нерозгадані кросворди на тумбочках біля ліжок. У скверах і парках двірники допалювали купи золотисто-червоного листя, ліниво перекидаючись скупими словами. Товстун кондитер мовчки дивився у вікно, сподіваючись, що на тортик і гарячий шоколад забіжить парочка закоханих студентів, сядуть за столик у куточку біля музичного автомату, увімкнуть собі джаз або тихий блюз, але, за вечір нікого з відвідувачів так і не дочекавшись, сам мовчки з’їдав четвертий шматок торта, зачиняв кондитерську і йшов додому.

На перехресті вулиць біля центральної площі курить купка таксистів, недбало полишивши свої авта з відчиненими дверцятами вздовж алеї. Самотній перехожий, із втягнутою в плечі головою та обкутаний плетеним помаранчево-жовтим шарфом, на мить відірве їх від бесіди, але вони скоро зрозуміють, що це не їхній клієнт, і байдуже проводжатимуть його поглядами, аж поки той не зникне за найближчим рогом. Сміття з перевернутої урни, яке вітер розносить центральною площею, поволі завмирає, подуви вітру стихають, і дерева знову виструнчуються в звичній позі. П’яничка, який виповз із пивниці, хотів було затягти пісню, проте лише сумно зиркнув на безлюдну площу й почвалав додому. Бездомний пес, пробігаючи повз нього, байдуже обнюхав його ногу і подався далі.

Одного такого дня в містечко прийшла біла дівчинка. Вона з’явилася з боку східного шляху й сумирно йшла, не розглядаючись навсібіч, ішла білою смугою, що ділить зустрічний рух авто на праву й ліву смуги. Першими її помітили будівельники, що перекривали дах в одному з будинків на окраїні містечка. Вони оповідали, що дівчинка йшла босою, однак видно, що їй не було холодно від пізньої непривітної осені, і що вона, певно, акторка, бо якраз тоді до містечка прибула група кінематографістів знімати дитяче кіно. Будівельники додавали, що зодягнена вона була у щось на кшталт сліпучо-білого балахону, а дивне, розпущене, довге русяво-сніжне волосся було зібране на потилиці. Ще вони згадували, що до неї першою заговорила баба Пелагія, яка живе на першому поверсі і любить курити свою файку в розчиненому вікні. Вона плела дівчинці якісь дурниці (певно, геть вижила з розуму).

— То що ж вона сказала?

— Не йди до них, бо вони дурні.

— Так і сказала? Певно, точно стара здуріла.

Будівельники стверджували, що біла дівчинка йшла спокійно і що її обличчя вкривав білий грим.

— Очі такі світлі-світлі, — каже молодий будівельник.

— Та що ти вигадуєш? Як же ти міг згори бачити її очі, ти навіть обличчя її добре не роздивився, — заперечує йому старший будівельник.

— Ні, я бачив, — замислено відказує молодий.

Будівельники оповідали, що аж завмерли, стежачи за її рівною, впевненою та неспішною ходою — ніби йшла не людина, а неземний дух. Було щось дивне в тій дівчинці, ніби не від цього світу. Над будівельниками дехто потішався:

— А ви, часом, перед тим не обідали й не хильнули по чарці?

— Ні, ні, ні.

— А може, ще не відійшли від вчорашнього?

— Ні, ні.

Про білу дівчинку більше не говорили. Однак згодом її помітили діти, а діти, як відомо, ніколи не брешуть. Вони щебетали, що біла дівчинка до них усміхалася і, коли один із хлопчиків дружньо взяв її за руку, невдовзі сам почав поступово біліти — спершу рука, а потім увесь. Його шкіра стала білісінько- білосніжною, немов пломбір чи перший сніг.