Яцек Денель - Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

І саме там вони й були.

Згори лежав складений у кілька разів папірець, вкинутий явно пізніше; я вийняв його і відклав убік; під ним грубий стос дещо зітлілих, пошарпаних по краях листів, перев’язаний шматком шнурка, на самому дні — чорна стрічка.

Я розв’язав шнурок і взявся за читання. Зняв кілька сторінок згори і знайшов їхні відповідники зі стосу тих листів; вони були як довгі ряди ґудзиків і дірок, як зубці та виїмки в колесах механізмів, що чітко відповідали одні одним. Я поглянув на годинник — у мене було ще кілька годин, племінник Сапатера домовився зі мною про візит на полудень.

Лише тепер те життя, життя мого батька, принаймні та частина, до якої ми не мали доступу, набувала форм і барв. Довгі очікування на рідкісні зустрічі, спільне полювання, блукання лісами й тваринне злягання по наметах — трактирів і заїздів вони уникали, оскільки боялися, що хтось застане їх у ситуації, яку неможливо пояснити суддям будь-якого суду і яка навіть королівському живописцю та свіжоспеченому шляхтичу-ділку принесла б серйозні проблеми й ганьбу, якщо й узагалі не привела б на вогнище.

Батькові листи були брутальніші, сповнені непристойних жартів, карикатур, ближчі до землі та земних справ: їжі, грошей, речей, які треба залагоджувати, щоб життя тривало без проблем; Сапатер писав ніжно, як дівчина; я не уявляв собі, щоб широкоплечий чоловік із великим носом, якого я пам’ятав, немов крізь туман випадкових зустрічей і коротких перебувань у нашому домі колись давно, а тепер пригадав його собі за допомогою різних сюжетів вульгарних рисунків на марґінесах листів, міг так ніжно, навіть сентиментально добирати слова. Скільки ж там було сліз, сердечності, зітхань… і, водночас, майже в кожному листі щонайменше сторінка була присвячена найбільш непристойним описам того, що чоловіки можуть зробити один з одним, якщо дощенту зіпсуті й грішать проти своєї природи. Якби людина з такою холодною душею, як у мене, могла повірити в диявола, то, мабуть, тільки після прочитання такого листа, де після найніжніших слів і сентиментальних плачів з’являється фрагмент про жорстке трахання моєї шерехатої дупи або вилизування твого гніздечка коли ти береш мого кия з його двома лисими друзями аж до кінця, скільки влізе в горло. Я переводив погляд на другу частину стільниці, де батько тижнем пізніше, прочитавши все це, відписував про якусь давню позику та ціну пари добрих мулів у Мадриді; я не знав, як узагалі це збагнути, не знаходив ні слів, ні думок, які дозволили б мені примиритися з цим потоком лайна і нездорової блювотної солодкавості, яку один пристаркуватий чоловік посилав другому в ім’я якихось давноминулих шкільних мацань, що їх через свою слабку волю вони не могли зректися.

І ці роки. Довгі роки. Поруч із двадцятиразовим заплідненням власної дружини і бозна ще скількох животів, поруч із численними романами, вчащанням до борделів, залицянням до взятих у тавернах натурниць, затулянням святих образів у майстерні, — це окреме життя, пронизане найогиднішим з усіх гріхів. Можливо, він і був глухий — але чи ми дослухалися до нього достатньо уважно?

Я не прочитав усього; сповнений ніжності та зітхань лист, на середині якого виднілася велика світла незаповнена форма, докладно обрисована пером, досягнув свого; зрештою, за мить мав з’явитися молодий Сапатер. Я зібрав усі листи, перев’язав і кинув до хованки, а потім повкладав на відповідні місця чергові шухляди та шухлядки.

«Хазяїне, до вас той самий пан, що й учора», — сказав Феліпе, з’явившись на порозі. Я відповів, щоб той запросив його до саду й посадовив під деревом на кам’яній лавці. Хай чекає, я зараз прийду.

«І як, — запитав чоловічок, коли я зійшов у садок, — ви знайшли?» Після чого підскочив до мене; певна річ, він не сидів на лавці, а ходив, тупцяв, підстрибував, щоразу затуляючись тісним плащем, бо того дня з боку міста віяв холодний вітер. Я сказав, що нічого не знайшов, а з листами батька нехай він зробить, що хоче, врешті-решт, це він їх успадкував. Мені вони не потрібні, що ж до дурниць, уміщених у деяких записках, кожному відомо, що Франсиско Ґойя страждав на важку хворобу, яка цілковито позбавила його слуху, а частково також розуму, тому траплялося, що навіть у листах він іноді писав найгірші дурощі, які диктували йому ми-молітні напади безумства.

Я не знаю, що він хотів мені відповісти, бо його так заціпило, що я зник ще до того, як він устиг озватись. Я пішов до кімнати і спробував знову взятися за роботу, але знав, що поки не зачиню і не прикрию секретери, безлад не дозволить мені працювати. На відкидній стільниці лежали вже тільки обривки, які знайшлися у схованці: чорна стрічка і порожній, складений кілька разів аркуш. Я розгорнув його — зсередини випав кучерик темного волосся з сивими пасмами; жалюгідний сентименталізм старого дундука; цікаво, чи він також прислав своєму полюбовнику таку стрічку на вічну пам’ять? Ні, адже це одна зі стрічок герцогині з її чорного портрету!