Яцек Денель - Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

І тоді я побачив, що на папірці, всередині, як на відкритій долоні, там, де лежав загорнутий кучерик, написані батьковою рукою два короткі слова: «Ля Пепа».

Я впав на ліжко, як і стояв, в одязі. І в одязі прокинувся, невідомо через скільки годин — зрештою, було вже темно — маючи в очах цю картину, як і колись давно «Колоса», в найменших подробицях. І навіть не сполоснувши рота, я пішов рівним кроком до зали на першому поверсі; став перед дурнуватою сценкою із селянином-танцівником. Запалив свічку, приклав драбину, розмішав фарби. Кожна біла пляма і кожна чорна смуга лягали точно в тих місцях, у яких я хотів, затуляючи гори, підняті ноги та руки, шматки неба, траву, всю цю синьо-зелену дурнувату ідилію, в якій чоловік не нищить, не жере, не ґвалтує, не придушує, а підстрибує з посмішкою на простацькій пиці. Тонкощі півтіней я залишив собі на потім, а тепер черпав широкими пензлями з двох відер і накладав грубі шари блиску й чорноти: предковічний морок, із якого, видобуте променем пронизливого світла, виходить голодне тіло.

Чи є щось більше на світі, ніж твої апетити? Ти з’їв уже шістьох і поїдаєш сьому; час від часу ти перериваєш жування (в безкінечній темряві ще довго відбивається відлуння хрустких кісток передпліччя, фаланг пальців, що тріскотять у величезній печері під твоїм піднебінням, слини та крові, що ллються цілими відрами по рухливому язику), ти спльовуєш, голосно відригуєш і свариш безголове тіло, яке стискаєш мускулястими палюхами так сильно, що білішають фаланги, а дитяча шкіра тріскає і з-під неї витікає густа, світла кров: «Нездаро, розтелепо, нехлюю, тюхтію, — кажеш ти, — неробо, засранцю, паразите, смердючий ледацюго, імпотенте, хирляче, пестунчику, амебо, — кажеш ти, — помилко, смітюху, недоробку, випердку». Ти хрипиш і плюєш, і вгризаєшся вкотре аж по лікоть, тягнеш зубами кавалки м’яса, сухожилля, обривки шкіри. «Поглянь, як ти від’ївся, в тебе вигляд, як у баби, поглянь на свій грубий бабський зад, дупа, як у дівулі, і то з тих грубших, бийся, брикайся! А ти — нічого, ноги звісив, рук не маєш, голови не маєш, чим ти тепер нажерешся, ласунчику? Будь мужчиною! Будь мужчиною!»

І весь тремтячи, слинячись, ти трусиш мною, аж я б’юся ногами об твою велику напружену табаку. Що більше ти поїдаєш, то сильніше в тебе встає, проти цілого світу, проти всієї темряви, яку ти будеш душити і якою будеш володіти, і приборкувати, і поїдати. Ти трахнеш усе і всіх, без винятку, твоє сім’я — немов краплі кислоти для витравлювання мідних пластинок, там, де воно падає, в’їдається глибоко; потім ти ще набазграєш зо два портрети, купиш шмат землі, зжереш обід із чотирьох страв, уполюєш кілька куріпок і зайця, вирізьбиш дуже витончене «Капричо», завалиш покоївку, а одразу ж після неї чорнявку з трактиру, яка позувала тобі в ролі святої діви — тільки затулиш шматиною ікону Богородиці Сараґоської, а по дорозі ще вип’єш на ходу філіжанку шоколаду і накидаєш ескіз голови цесарки для натюрморту — і вже повертаєшся, завалюєш чорнявку, відгризаєш мені друге плече, посилаєш кілька ніжних листів до одного купця, вирвешся тільки на мить зі своєї сатурнічної майстерні, щоб запліднити дружину, після чого ще після смеркання закінчиш велику героїчну алегорію, посвистуючи сарсуелу і встромляючи за криси капелюха нові свічки, у міру того як догоряють попередні.

Бо все навколо тебе догоряє, витікає, стирається, старішає, а ти один, дедалі більше витріщуючи очі, задовольняєшся тим, що лише підвернеться під руку, все ще сильний і мускулястий, навіть якщо тут і там грубий, навіть якщо твої довгі, брудні патли та скуйовджена борода встигли посивіти; коли поблизу немає нічого, ти поїдаєш дітей, тому живеш майже безкінечно; і навіть коли ти, врешті-решт, падаєш і вибльовуєш не шістьох дітей, а лише одну, то виявляється, що вона була у твоєму шлунку надто довго, аби заволодіти блискавками та олімпійською вершиною. Ти випльовуєш старого чоловічка з подвійним підборіддям, який прокидається у слині й жовчі, пережований, але знову вцілілий, він невпевнено обмацує свої руки й живіт і йде, приголомшений. Немовби йому на роду нічого не написано.

Він заслужив (Lo merecia). Серія «Жахи війни».

Я малював дві години, а може, чотири, а може, п’ять — все ще була ніч і у вікнах по обидва боки Сатурна я бачив таку саму темряву, як та, що простягалась у нього за спиною; далі була його хвороба з ножем у руці й чорний цап, що зачарував молоду послушницю, і чергові сцени, відокремлені одна від одної чорними вікнами та темрявою у відчинених дверях; я йшов навколо купи меблів, уздовж стін, із канделябром у руці, й придивлявся до кожної з цих картин, до чергових частин великої темряви, яка огортає світ, чоловіків, жінок, дітей і демонів, у якій ми гніздимося, через яку продираємося, наче кроти й підземні привиди — наскільки бачить око чорнота, суцільна чорнота. У залі, в передпокої, на сходах. Те, що в білий день мало барви, тепер рівномірно чорне, хоч і з розмаїтими відтінками: там, куди крізь вікна падало світло тонкого загостреного місяця — синювате, там, куди доходив теплий блиск свічок — коричнювате. Над чорними сходинками парадних сходів — чорна балюстрада, вище — чорні полотна в чорних рамах, що коштують чимало чорних дублонів і ще більше чорних реалів і мараведів. І — на тлі високого вікна з видом на чорноту — велика чорна голова на чорному постаменті, округла, наче гарматне ядро, тверда, наче бичача голова, з широким чолом, яке відіб’є будь-які удари, яке пробивається крізь життя, розкидаючи навсібіч усе та всіх, з іще глибшою, іще більш смолистою чорнотою під аркою надбрівних дуг, із цілком порожніми очима, бо дивляться лише в себе, всередину.