Яцек Денель - Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

Цього йому й потрібно, цього йому завжди було потрібно: роззирнутися довкола. Він був не лише глухий, а й сліпий, тож настав час комусь, урешті-решт, відкрити йому на це очі. Я відклав канделябр. На щастя, Маріано зекономив і замість того, щоб заплатити скульпторові, наказав лише пофарбувати ґіпс так, щоб він виглядав, як справжній мармур, завдяки чому голова легша і її може підняти з постаменту навіть дещо огрядний п’ятдесятирічний чоловік.

Я впевнено схопив її, зрушив із постаменту і, коли вона вислизнула, перенісши всю вагу на мої руки, я ледве втримався на ногах — але казав собі, що впораюсь, адже я призвичаєний, я носив цей тягар десятиліттями, ще й трохи зараз поношу.

Спочатку я зносив її вниз — шкода, що не міг одночасно тримати і голову, і свічки; рухався дуже повільно, уважно пробуючи ногою, чи не стану на якусь кинуту миску або патик, чи не зачеплю боком стільця або клямку, бо не хотів розтовкти голову, хотів їй лише показати цілість. Тепер, коли вона доповнилась. Я знав ці картини напам’ять, вона й так дивилася очима, яким не було потрібне світло, аби що-небудь помітити; тож ми просувалися в цілковитій темряві й тиші, якщо не рахувати шарудіння гілок об черепицю у другому крилі будинку.

Ми обійшли всю залу на першому поверсі, бачили, як Злий шепоче у вухо, і порожніх людей, які вірять лише славі, кокотку, перетворену на плакальницю, та чорного цапа, що спокушає дівчину з муфтою, хворобу й ненатлого Сатурна. Перед ним ми стояли найдовше, так довго, що я мусив відкласти свою ношу на стільницю комоду (за мить до того, як так ударився ліктем об його гострий край, що мені вдовж руки пройшов струм і я мало не випустив голову). Я задихався. «Але ж ти і йолоп, — казав я собі, — ти маєш клепку в голові, Хав’єре? Усі подумають, що ти геть здурів». Але я не для того провів тридцять років, якщо не довше, уві сні, щоб нині перейматися тим, що скажуть чи, точніше, що сказали б люди, якби побачили мене тут, отця сімейства, шанованого громадянина, який посеред ночі, у замащеній фарбою сорочці тягає по дому шматок ґіпсу. Ґіпсу, що вдає мармур. І, до того ж, із цим гіпсом, що вдає мармур, розмовляє.

Найважче було на сходах; із кожним кроком важче. Однак усе вдалось і ми залізли на другий поверх.

Тепер уже було світліше. Не світло, але світліше — і я бачив між процесією інквізиції та пурпуровим плащем богині, що ширяє над полем бою, світанок — він народжувався над синім Мадридом і висвітлював протилежну стіну; я поклав голову на перший-ліпший стілець, сам сів поруч і дивився, ми дивились обоє на тих двох, що грузнуть по коліна в густому болоті й періщать одне одного мотиками.

Аж тепер я помітив, наскільки вони між собою схожі. Ті самі грубі брови, бакенбарди, короткі поли курток, зав’язаних на широких плечах; вони були відображеннями один одного, поєднаними в боротьбі — однакові на зріст, відрізнялися тільки одним — віком. Але той, що був молодшим, із часом уподібнився до старшого. Я промовлятиму його словами і довідаюсь про його таємниці, а в його голові, коли він засне, з’являться точнісінько ті самі привиди.

Ми навіть не роздивилися решту картин; я схопив голову упевненим рухом і встановив її на постамент між поверхами, де й було її місце.

Восени Товстуну полегшало; він припинив безперестанку фарбувати й зафарбовувати стіни, дозволив Феліпе поскладати всі цебра, відра, палітри та пензлі, а сам стежив за здоровилами, які розставляли меблі на свої місця, а потім за прибиральницями, яких переконав прибрати зали на першому та другому поверхах. Тож, якщо не зважати на огидні сцени на стінах, які й далі жахають і яких він не дозволяє ні зафарбувати, ні навіть затулити, будинок знову набув нормального вигляду. Хоча Консепсьйон досі відмовляється їздити туди на літо і навіть на одноденні виправи з кошиками для пікніка й інструментами, щоб пополуднювати над рікою і помузикувати ввечері.

Не те щоб він був цілком здоровий — зрештою, чи був він узагалі здоровий коли-небудь? Але разом із минущим часом я мушу більше займатися власною родиною і самим собою, а не батьком, до послуг якого є мати, слуги й аж надто багато срібних реалів, а реали здатні зробити навіть те, з чим не впораються ні мати, ні слуги.

Для молодого чоловіка з доброї родини настали цілком добрі часи; подейкують, ніби королева збирається завдати удару карлістам, конфіскуючи й розпродуючи церковні землі — не залишається нічого, тільки інвестувати. Йде поголос також про копальні римської епохи, де начебто є величезні поклади різноманітних металів, а інформацію про них можна, як кажуть, купити зовсім недорого. Ну, і, звісно, залізниця.