Яцек Денель - Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

† Скільки жвавості у твоєму останньому листі! Видно що все це ти вигадуєш на ходу, так як я у своїй мистецькій уяві, пиши мені так далі! Пришли мені рахунок за мою Сестру старий Чорте бо я вже так довго на нього чекаю, що якби я знав, що ти не образишся то вже б я тобі повернув оте все що вона забрала в тебе відколи ти почав їй переказувати гроші, і я не був би тобі вже нічого винний, а це б мене втішило, бо коли я про це думаю то не можу заспокоїтись і впадаю в такий поганий настрій, який минає тільки тоді коли я рукою обслужу себе. Ти смієшся? Ха зроби це сам, зроби і одразу відчуєш скільки користі це приносить; ти повинен це зробити бо саме тепер настав час поганих думок, слів і вчинків, принаймні на думку моєї тітки Лоренци яка мене цьому навчила — мушу зізнатися що спочатку був наляканий і збентежений, але тепер? Що ж, тепер я не боюся Відьм гномів духів слочинців Велетнів негідників і трупожерів тощо, і жодного тіла крім людзького, а твоє тіло твій Ґойя любить найбільше.

† …І я жертвую тобі все з радістю з якою друг мусить давати другу і хлопче і ти і я знаємо, що ми схожі у всьому і Господь створив нас відмінними від інших за що ми повинні скласти подяку Йому, для якого все можливе.

З Богом, дорогий друже якого я хочу обійняти.

Твій друг

Товстунчик Франьо

† Якби я випадково не довідався, що ти вже майже на шляху до Мадрида, я написав би до Вельможного Пана з належною повагою та вишуканістю; але якщо я втрачу до тебе повагу тільки-но ти приїдеш, чому не почати вже нині? Отже просто з мосту наказую, якщо вже ти матимеш нагоду з приємністю послужити мені, донести цього листа до рук особи, яка є його адресатом і повідомити мене про те і в саме в цей спосіб мене втішить пан, а я зроблю послугу другові який виконує для мене тисячі послуг (як завжди). Простіше кажучи: великої табаки! Поспішай Пане і приїзди бо ми мусимо пустити в діло язики. Dixi.

Рецепт: пісюн цицяри дупа; овечки в Караманчелі, Фарлете, студентські плащі, аж раптом нізвідки — каплун.

«Звісно, — сказав я, — це батькові листи. Його почерк. Він завжди ставив хрестика на початку, так їх навчили у школі Святого Антонія».

«Дядько теж. Та ясно, що його. А кого ж іншого? — чоловічок підставив собі до столу стілець, вмостився на нього, і тепер уся його рухливість, яка раніше знаходила вихід у човганні ногами, підстрибуванні, перенесенні ваги з однієї ноги на другу, метушні, мала обмежитися лише верхньою частиною тіла, і це обернулося тим, що він заходився жестикулювати ще активніше: швидкими, рвучкими рухами. — Дядько так само, ті самі хрестики. Пане, погляньте сюди: мій ледацюго , тут: Цигане мого серця . І там: Увесь твій Хуаніто від веселощів і блакитних балконів . Але є ще й гірші фрагменти. Я все вам знайду, я все це вже переглянув…»

Він витягав наступні листи, розмішував, розкладав і знову складав, кінчиком пальця лупив по аркушах, аж стільниця відлунювала. Я запитав його, що він думає з цим робити; почекав, поки його відтеліпає, поки він кине кілька суперечливих ідей, і сказав: «Дозвольте мені подумати над цим у спокої. Сподіваюся, ви зможете залишитись у Мансанаресі до завтра. Я міг би запропонувати вам ночівлю, але будинок, як бачите, якраз на стадії ремонту. Я чув, що «Під Чорним Півнем» можна винайняти досить пристойну кімнату, що ж до кухні, то іноді я посилаю Феліпе, щоб він приніс мені їхнє чорізо в червоному вині. Але якщо в них немає вільного місця, то ви точно знайдете щось у самому місті». І провів його, тремтливого, до коридора, а звідти, трохи підштовхуючи повільними рухами плечей, я спрямував його до дверей, так, як поводяться з розхвильованим метеликом, що б’ється крилами об шиби прочиненого вікна.

Листи лежали на кухонному столі, як ми їх залишили: без ладу і складу, одні на других, навколо тарілки, склянки, пляшки з-під вина у плетеному кошику, полумиска з недоїдками курки. Я старанно їх зібрав, наказав Феліпе прибрати зі столу, а сам, тримаючи в руці стос паперів, рушив до зали на другому поверсі й відшукав секретер батька. Щоб дістатися до нього, я мусив стягнути на землю велику шматину, потім відсунути чотири стільці і невеличкий столик; врешті-решт, підсунув до себе один стілець і вмостився за розкладним столиком.

Я кинув листи на заплямований марокен і заходився складати їх за порядком, один за другим; майже всі вони були датовані, написані швидко, майже без ком, крапки ставилися де-не-де, немовби кожне речення мало бути останнім і в ньому треба було вмістити все: звістку про смерть дитини, купівлю нового екіпажу, про те, хто скільки зайців і куріпок уполював, про замовлення й замовників, нарікання на старість і просьбу прислати бушель кукурудзяного борошна, плітку про те, що Байеу почув від інфантів про свою картину, а передусім — гроші: інвестиції, позички, ціни. Тринадцять реалів мита за бурдюк, чотирнадцять за корсет, який моя мати шила для тітки Сапатера, одинадцять за посилку, десять дублонів за пару мулів, сто одинадцять реалів позички, двадцять дев’ять за бушель ячменю.