Яцек Денель - Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

Куди не глянеш, немає живої душі. їм належить уся земля, але вони дедалі глибше грузнуть у болоті, міряють один одного поглядом, плануючи наступний удар так, аби заболіло якнайдужче.

Ґумерсінда з’явилася власного персоною. Яка честь. Привезла мені з міста персиків. Мовляв, вони такі гарні і вона одразу ж подумала про мене — немовби ми вже понад чверть століття не знайомі, немовби вона справді вірить, що я дозволю себе обманути такими прийомами… Ми сіли в кухні, бо в новому крилі, і на другому поверсі, і на першому, меблі все ще зіпхані на середину, накриті шматами, на підлозі валяються шматки збитого тиньку, грудки фарби, що відпадають від слоїків, мисочки із засохлими патьоками червоного, зеленого та чорного кольору; передусім чорного. Тому ми тут, у кухні. Я — робітник у заплямовану старому спідньому, із жовтими бризками на заяложеній камізельці, з білими комами заросту на щоках, і вона, елеґантна жінка — яка завжди добре вміла витрачати гроші родини Ґойя; зрештою, заради справедливості слід визнати, що й витрачання грошей родини Ґойкоечеа теж їй вдавалося дуже гарно — в сукні з кармінового сатину, здається, новій, хоча я не впевнений… але питати я не хотів, щоб не вийшло так, що я не тільки старий дурень, а ще і скнара… та ще й накрита шотландською шаллю, подарованою їй Маріано. Погода була затеплою для такої шалі — навіть якби повозка мчала до Мансанареса, як божевільна, вона б не змерзла; коли вона ввійшла, я бачив крихітні крапельки поту над верхньою губою, що тремтіли на темних волосинках, які почали в неї там рости. І на чолі, так, одразу ж на межі з волоссям — вона точно не змерзла, але хотіла похвалитися шаллю. Дивилась, як розкраюю чергового персика, і не ножиком для фруктів, як би вона хотіла, а звичайним складаним ножиком, яким я іноді здряпую фарби з палітри, а я дивився на її руки. Як вона складає шаль. На один бік, на другий. Вона встає, опускає її низько, так, що та висить у заглибинах ліктів — я думав, як їй гаряче стає під корсетом, що з року в рік стає все ширшим, — то знову піднімає, відкриваючи плечі. І там стає гаряче. Вона опускає шаль. Піднімає. А я розрізаю собі четвертого персика, ніби нічого й не бувало, бо ж і так знаю, що мушу звернути увагу на шаль, я навіть знаю, що вона приїхала з іще чимось, тільки не знає, з чого почати. Але вона сиділа там удома, в Мадриді, як на голках, носила її, підводилася, сідала, знову підводилася, поки не вигадала ці персики. І навіщо, питаю, якщо тут далі те саме — підводиться, сідає, підводиться, сідає. Шкода, що мучила коней і розхитувала осі в повозці. Я вже збираюся доїсти останній шматок і сказати: «Ну, витисни це нарешті з себе, жінко! — але коли ковтаю, кидаючи кісточку на тарілку, то чую її слова: «Леокадія повернулася до Мадрида. З Розаріо. І з тим сином».

Я мушу тепер відчувати докори сумління? Мабуть, вона не за цим прийшла. Мабуть, вона прийшла зі своїми докорами сумління, які мене взагалі не стосуються. «Начебто вони там жили у страшних злиднях. Розаріо утримувала себе і матір якимись підробітками. Навчала рисунку, малювала мініатюри на замовлення. Візерунки на ґобеленах».

Ну, от, будь ласка — яке однодумство. Який збіг обставин. Вона малювала візерунки на ґобеленах і я малюю на ґобеленах. Я кажу про це, Ґумерсінду це не тішить. Зовсім не тішить.

«Гарна шаль», — кажу я. Вона каже, що це від Маріано, що він пам’ятав навіть тепер, попри смерть Маріаніто. Я кажу, що, може, в нас тільки один син, зате особливий. Нехай отримає якесь полегшення ця стражденна душа. Закрита в тілі з його складками, вусиком і крапельками поту.

Я назвав сина Маріано-Хав’єр, щоб зробити приємність Тюхтію. Як ідіот. Ім’я — це не дрібничка. Я міг назвати його Маріано-Франсиско, і, може, тоді він мав би в собі більше від прадіда. Сили й талант. Я заразив його іменем, як гангреною, вбив у той день, коли панотець полив його голівку водою та хрестив Маріано-Хав’єром; як трапилося, що він став більше схожий на діда, ніж на батька? Тихий, хворобливий, немовби зав’янув уже в колисці — ні, від цього не було рятунку. Начебто діти взагалі більше подібні до дідусів, ніж до батьків; бо хіба те, що так завжди подобалося в мені жінкам, не було успадковано безпосередньо від Франсиско де Ґойї? Цей шик, ця внутрішня сила, блиск стародавньої шляхетності, подвоєний блиском генія! І це малий успадкував би від прадіда. А від мене — почесті та багатство, одне і друге на відстані простягнутої руки, щоразу ближчі; я натрапив на інформацію про неабиякі поклади срібла в Перу, біля самої поверхні, достатньо лише побудувати невеличку залізничну лінію через гори. Для цього я маю тепер на оці двох стареньких ґрандів, одного з картярськими боргами, другого, що животіє у напівзруйнованому палаці, де вся його компанія обмежується сліпим псом і кульгавим слугою; ще десь три місяці — й обидва вони продадуть мені свої титули за безцінь, за соті долі того, що принесе мені Перу. А якщо ні, то мені залишиться залізниця в арагонській провінції, тамтешні оборудки приносять колосальні прибутки, селяни продають землю задарма, а залізниця потім купує її за грубі гроші. Зрештою, зять також може прийняти наше прізвище, прославлене в усій Іспанії і поза її межами; навіть якщо це майже чужа людина, це вже його діти, а мої онуки будуть продовжувати рід де Ґойї.