Яцек Денель - Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

А тепер знову це бачу, бачу це, як на долоні: чужинські війська, що спустошують країну, люди, що несуть торби, повні відрізаних французьких вух із сережками і відрізаних французьких пальців із перснями, і бачу розіп’ятих на дверях стодол і дерева, чиї гілки поламалися під тягарем вішальників; я бачу коней, чиє тіло в зіткненні з металом має такі ж примарні шанси, що й людське тіло, і бачу наставлені дула, масні від змазки, намащені густою чорнотою, кістяним вугіллям. На все це відкрилися мої очі, піднімаючи мене на повітряному вітрилі, на вітрі, що став диба.

Я не знаю тебе і не пізнаю; обличчя твоє закрите грубим червоним плащем, у який ти закуталася від колін до носа — тут, на висоті, жодне дерево, жоден мур не затуляє нас від морозяного вітру, який продуває цю неприязну країну, піднімаючи листя, клапті одягу, дим і легковажних мандрівників. Я бачу твоє волосся й очі, і чоло, але в тебе не написано на чолі, ким ти є, в тебе не написано на чолі твоє ім’я — а ти можеш бути демоном і богинею, можеш бути алегорією, втіленою в живому, теплому тілі, загорнутому в пурпурове сукно, в кожному разі, кимось незвичайним, бо звідки ти вмієш літати? Це не політ сільської відьми, яка млявими стегнами, намащеними салом із вішальника, сідлає мітлу або держак від мітли, оооо, це вже зовсім інший політ. Я? Мене? Саме мене забрати на це безпечне плато, на цю шалену гору з містом, яке захиститься від будь-якої армії, з кафедральним собором, баштами, зі сховищами, забезпеченими зерном, сушеним м’ясом і фруктами? Підняти саме мене над пролітаючими кулями і залишити там, щоб я наприкінці життя, врешті-решт, зробив щось корисне? А навіть якщо не корисне, але гарне? Асмодею, втілений у жінку? Мінерво? Мистецтво? О, викрадай мене, викрадай, ти так гарно викрадаєш!

Першою підняла тривогу мама. Вона прийшла в гості, зняла капелюшок і з порогу повідомила, ще тримаючи в руках вийняті з волосся шпильки: «З батьком щось негаразд». А коли з ним було гаразд? Ну, коли? Хіба вона не пам’ятає, як він залягав по кутках, у кріслах, як посилала до нього служницю зі склянкою зілля, зітхаючи до мене: «Треба підлити мімозу»? Хіба вона не пам’ятає, як він цілими днями сидів ані пари з вуст, як він раптово розлютився, коли вона сказала йому: «Хав’єре, вийди з дому, бо мохом поростеш», що аж весь заслинився? Як розмовляв із мухами та мишами? Що означає «негаразд» у цьому випадку?

Та нехай уже, я пообіцяв їй поїхати в п’ятницю до Квінта-дель-Сордо, бо цей одноманітний шум нарікань доводив мене до нервового розладу. Вона сиділа у кріслі з філіжанкою геть вистиглого, загуслого шоколаду і скаржилася, що в такому стані вже не бачила його дуже давно, що зовсім його не впізнає, що він страшенно змінився, що має хворий вигляд. Я приїжджаю, Тюхтій у чудовому настрої, рум’яний, збуджений, сидить біля будинку за накритим столиком і поїдає гору їжі: оливки, паприку, хліб, смажену рибу, груші, все одночасно. Ну, — думаю я, — щонайбільше ще трохи поправиться, підлога під ним не завалиться, недарма ми її укріпили перед моїм шлюбом. Але на хворого він не схожий. А балакучий який, розповідає про якісь тутешні справи, про якогось сусідського хлопця, про молочарку, про те, що Феліпе подряпав собі руки, обрізаючи гілки, що кицька окотилася, і порскає при цьому соусом, порскає крихтами… вся скатертина у плямах, у шматках виплюнутої їжі. Я бачу, що в мами просто вкотре був напад невдоволення й істерики — я вже хочу піти, мовляв, я тільки проїздом, а батько тягне мене всередину показати мені, як він приготував наші кімнати. «Я всі їх заселив, — каже він, — вони, нарешті, живі, не якісь там мляві деревця та містки, справжній живопис», — і тягне мене за рукав. Я погоджуюся: «Гаразд, — кажу, — гаразд, тату, я йду».

Уже від порогу вітальні я зрозумів, що з батьком недобре. Певна річ, недобре. Там, де попереднього разу були якісь невдалі пейзажики, селянин на мулі, річка, таке-сяке, тепер з’юрмлені якісь гноми, огидні фігури, біси, відьми, старушенції, від яких хочеться блювати. Я побачив квінтесенцію найгірших нічних кошмарів дідуся: лискучі тіла, занурені в густу чорну масу, як у кип’ячене чорнило; спустошені рівнини, викривлені пики. Найгірші форми, які тільки носить земля, до яких, врешті-решт, вона відкривається, щоб їх прийняти, хоч її починає нудити, а скалами прокочується раптовий дрож. «Тату, що це таке?» — спитав я.

«Що? Правда».

Що довше я малював, то більше бачив свою неспроможність. Найменш вдалі картини я повністю замалював: набирав із відра густу фарбу, і раз-два, широкими смугами накладав тло, за допомогою білизни видобував пізніше світло, і так росли форми, подвійно — від світла до тіней і від темряви до напівтіней. Напівтіні найправдивіші, а отже, їх найважче малювати — світло і морок відображаються легко, але в півтінях кожен фрагмент картини створює майже необмежені можливості.