Яцек Денель - Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

І сиджу я так, не зрушуючи з місця. Відчуваю запах тиньку, який засихає, немовби вологе нутро землі, де вже давно розклався батько разом зі своїм францисканським облаченням і ебеновим хрестиком, що його Ґумерсінда вклала йому в задерев’янілі пальці, разом із кожною намистиною вервечки — і приглядаюся до стін. Ті, що я заштукатурив першими, біліють; з них зникли сірі плями та патьоки, як із кістки, висмаженої під сонцем у зеніті; ті, що над ними я щойно працював — тільки гладкі, сірі площини в ґіпсових рамках. Найцікавіші — вчорашні: немовби на них щось уже було намальоване, але виблякло. Або було побілене, аби приховати соромливі сцени, огидні сцени, сцени, що викликають дрож і блювоту. Наприклад, жорстокого, глухого батька, який кидає прокльони, всієї гидотності яких він навіть, можливо, не усвідомлює, бо не спроможний їх почути, і похиленого сина. Ота пляма, отам — чи вона не виглядає як чудова хлопчача голова? Втиснута у плечі?

Півбіди, якщо він розійшовся у вітальні; гірше, якщо візьметься за другий поверх і, не дай Боже, накаже Феліпе винести звідти інструменти. Або сам за це, грубань, візьметься, своїми пальцями, як сардельками, хапне скрипку Ґварнері, віолу Ортеґи — Тюхтію все може прийти в його головешку. За цим треба простежити, простежити за будь-яку ціну.

Я просидів отак цілий вечір і нічого не вигадав, тож зайнявся тинькуванням ґобеленів у великому кабінеті на другому поверсі; колись вони там були гарні, відбиті з великих пластин ґобелени королівської мануфактури, суцільні полювання та пейзажі — одна з багатьох екстравагантних штучок, яку Маріано собі дозволив з нагоди шлюбу; він сам полював зрідка і досить стримано, але пам’ятав діда, в якого око відмовляло, рука тремтіла, і попри це він регулярно ходив «постріляти трохи, щоб не втратити навички» — тож замість самому ходити слідами старого, робити засідки на зайців і мазати, він купив ґобелени з мисливцем, який влучав у зайця з протилежного кутка кімнати. Але Консепсьйон вважала, що вони огидні, й купила якесь дешеве англійське паскудство, друковане валиком. Брунатний виноград на трельяжі. Велике брудно-зелене листя. Чи можна уявити собі щось огидніше?

Інструменти Маріано я волів не чіпати; оточив їх лише стільцями й іншими меблями, вони стояли так, як Наполеонові вчені й віслюки під пірамідами, і все заразом накрив; гора інструментів родини Ґойя, велика, кругла — скрипка та стільці заросли мохом, вітер наніс піску й землі всередину фортепіано та посіяв там буйну зелень, час перетворив деревину на порохно, а метал — на іржу. Я вже бачу, як через сто років після нас не зостанеться ані сліду, купка каміння. Засушена під сонцем цегла розсиплеться на дрібний пил, можливо, лише залишки монастиря, які Маріано наказав звезти для побудови романтичної руїни, будуть у дещо кращому стані — і якийсь дослідник ламатиме собі голову, що ж це за гарне абатство стояло колись на цій гірці з руїнами.

Так чи сяк, у мене тепер п’ятнадцять полотен — шість унизу (чотири менші, два більші), дев’ять нагорі (чотири більші, чотири менші і маленький супрапорт із боку сходової клітки). Всі порожні, всі — від сірих до білих, від вологих до сухих. І далі жодної ідеї.

Нічого брудного й огидного. Жодної з тих картин, які залягають чорними шарами в моїй голові, жодної крові, беззубих щелеп, демонів, солдат, жодної з тих речей, якими старий котяра мене довгими роками труїв, якими нашпиговував мій мозок через очі. Жодної ґароти, жодних французьких вояків, які швидко та різко рухаються між білими стегнами (обличчя не видно, воно заховане під задертою спідницею), жодних бичачих рогів, що проходять навиліт крізь м’якуш тіла, через ніжний шар тканини; зовсім нічого такого.

Щось приємне. Пейзаж. Гори, річка, що сріблиться на закруті, зчеплена арками кам’яного мосту. Дерева ворушаться під вітром. Море соковитої зелені (треба буде послати Феліпе до крамниці по більшу порцію зеленої глини) — іноді, може, якась фігура; маленький пастушок, загублений у просторому пейзажі, селянин, що танцює на сільському святі, подорожній на мулі — може, панотець із требником, може, дрібний купець, що з острахом стискає торбу? Ні, жодного остраху. Просто купець. Який їде на звичайному мулі. Отак. Панотець, требник. Три арки мосту і срібний закрут річки.

Тюхтій став дивакуватий. Старість. Одразу ж після нашого повернення з Парижа Консепсьйон послала мене до Квінта-дель-Сордо перевірити, що там з інструментами — зрештою, за них я хвилювався так само, як і вона. Приїжджаю й бачу від самого порогу жахливий безлад, у вітальні та музичній кімнаті все переставлене, скинуте на купу, черевики чіпляються за ганчір’я, яким викладено всю підлогу вздовж стін; у коридорах і на сходах під ногами валяються якісь відерця, мішки, палички для розмішування фарб, розкидані Феліпе де попало… я побіг, переляканий, на другий поверх — на щастя, ні Тюхтій, ні той йолоп не насмілилися чіпати й переносити інструменти; вони їх лише обклали меблями, як частоколом, і накрили шматами. Я покликав Феліпе на допомогу й уважно та обережно ми все повідкладали назад так, що зуміли не пошкодити ні віол, ні скрипку. І тоді з максимальною обережністю я повитягав їх з-під фортепіано, витер від пилу, поскладав у футляри і особисто, побоюючись, що Феліпе їх пошкодить, попереносив — уважно дивлячись під ноги, щоб не зачепити якесь відро чи слоїк — до сусідньої кімнати, яку зачинив на ключ, а ключ приладнав до ланцюжка мого годинника й відтоді ношу, наче скарб. На жаль, із фортепіано не вдалося зробити нічого, воно залишилося посеред цього божевільного розгардіяшу — я тільки переконався, що його накрили так, щоби курява та фарба не проникли всередину і не заплямили лакування, й повернувся, спітнілий і трохи розлючений, та все ж таки заспокоєний, до Мадрида. Там я ще вислухав своє від Консепсьйон, яка почала допитуватися, що саме зафарбовує батько. Коли вона довідалася, що її улюблений золотий перкаль, який вона вибрала ще перед шлюбом, то впала в істерику й наказала мені ще того ж вечора повернутися до Квінта-дель-Сордо і — як вона висловилась — «пояснити своєму тупоголовому татусеві, що базграти на стінах він може в себе, а не, як-не-як, у будинку, який я отримав у спадок від дідуся». Я звивався, як вуж, щоб її переконати, що вже запізно для ще однієї поїздки за місто; мені ледве вдалося її переконати, але ще наступного дня морочила мені голову, щоб я «поїхав туди й раз і назавжди розібрався з цим товстуном». Але в мене для цього немає ні часу, ні нервів. Зрештою, я йому навіть трохи співчуваю. Він бігає обома кімнатами або сходами згори вниз і малює якісь деревця, якісь кущики. Це темне, похмуре, в ньому немає жодного смаку — тут скала, там хмарина, дідусь таке тло доручав розписувати різним учням-голодранцям, коли поспішав із черговою картиною. Він піднімає на мене морду вгодованого мопса і промовляє: «Маріаніто, поглянь, як буде гарно, як Консепсьйон зрадіє, навіть вона… уяви собі, що ви приїжджаєте з друзями помузикувати, і замість усього цього перкалю матимете красоти, види навсібіч, немовби вікон удвічі, втричі більше, і немовби через усі вікна видно Мансанарес, і праль біля води, і дерева… село, спокій, прохолодний вітерець, яке ж задоволення буде музикувати в такому інтер’єрі, ну, скажи-но мені! Величезне. Ви їдете з міста, з шуму, бруду, гуркоту, а тут — і робить такий рух, як розгодована балерина в малярському кітелі — ідилія…» — «Гаразд, гаразд, — сказав я, — малюй, малюй, тату».