Яцек Денель - Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

Нездаро, розтелепо, нехлюю, тюхтію, — кажуть вони, — неробо, засранцю, паразите, смердючий ледацюго, імпотенте, хирляче, пестунчику, амебо, — кажуть вони, — дурню, художнику, який не намалював жодної картини, дідугане, смердючко, — кажуть вони, — помилко, смітюху, недоробку, випердку.

Слова ллються з їхніх великих, набубнявілих губ, як чорна ріка, і заливають увесь пейзаж, картину, чергові картини, мене, деруться сходами на другий поверх, огортаючи колону з масивною головою мого батька; любовно б’ючись об неї.

Гнітюче передчуття прийдешнього (Tristes presentimientos de lo que ha de acontecer). Фрагмент. Серія «Жахи війни».

Було вже темно. Було вже темно багато годин — бо я не бачив, як тіні, щоразу довші, слалися через усю кімнату, аж світло ставало помаранчевим, потім сірим, поки не згасало. І я бачив себе, як, спотикаючись об якесь відерце, я йду по канделябр, як встановлюю його біля стіни на застелений ганчір’ям столик, як запалюю свічки. Але я зовсім не відчував, що це я, а відчував, що це хтось інший, хтось, хто прийшов до порожнього будинку за моєї відсутності, закрався, виламав замок, безшелесно піднявся сходами і малює по моїх картинах, і псує їх, базграє по них, хлюпає фарбою, мастить, видобуває з клейких шарів закутаних у хустки бабів, живіт ченця, сукні та плащі, паскудні пики. Я бачив, як він працює над зображенням процесійної хоругви і як, знеможений, клянучи, перетворює її на руду скалу, що злетіла з вершини невидимої, мерехтливої гори в давні часи, як швидкими рухами пензля він множить юрбу, голова за головою, мов темну луску на спині хижої риби.

Я не знав його. Не знав того себе, забув його — він спав увесь цей час. Це він колись давно, сидячи у кріслі над томиком віршів, оправленим у зелений мармуровий папір, побачив в одному зблиску могутнього колоса, що виростає з туману над протиборчими арміями. І це він його малював — у самозабутті, а потім зник. Зійшов по сходах на Калле-де-лос-Рейес, зачинив за собою двері і з’явився лише сьогодні, в моєму кітелі, в моєму спідньому, з моїм прорідженим волоссям на голові, відчинив двері внизу і, немовби знаючи шлях, піднявся сходами на другий поверх, розмішав зелену фарбу з чорною та поставив у пейзажі одну крапку, з якої все почалося, з якої все виросло. Я дивився на це онімілий, а потім підійшов до нього. І ми злилися в одне ціле.

Я? Мене? Я не виглядаю навіть схожим на себе, але відчуваю, що це ти мене викрадаєш на човні з вітру, на повітряному крилі, і відчуваю, як мій кітель перетворюється на смиканий повівами плаз; ми зчепилися між собою — ти тримаєш мене за лікоть з такою силою, що іноді здається: відірвеш руку — ми ковзаємо над широким полем бою.

Так, тепер я все це собі пригадую: повітря, голод, вогонь і війну. Ніщо від мене не ухилилось, ніщо мене не оминуло, бо якщо я навіть не бачив цього на власні очі, то бачив очима, заплющеними десь глибше, другою парою очей, які має кожен із нас, навіть якщо воліє їх заплющити. Або виколоти. Ноги — ноги, об які вдарилися двері дому, коли я виходив на світанку, навіть не пам’ятаю навіщо; стук, немовби дошка вдарила об дошку, бо вони були тонкі, як патички, як ходулі, як ціпки — тоді багато бувало таких ніг і таких рук, долонь, як в’язанки хмизу, облич, як кісточок, тісно обтягнутих шкірою — і тіло на кінці ніг, схудле, замотане в лахміття, зі схиленою головою та ще відкритими очима; я стояв, здивований, і намагався дивитись, як він спостерігав за тим, за чим спостерігав, і бачив стиснений у пальцях окраєць хліба, даний кимось милосердним, можливо, навіть нашою кухаркою, схований у долоні, яка не могла піднести його до рота — але тепер до затиснутої руки підповзає худа дитина, як пес, як пес із перебитим хребтом, і тягнеться за хлібом, жадібно вириває його, немовби раптово, на мить, відновила сили, пожирає і застигає. Буде перетравлювати. Вона не здатна йти далі, не може йти далі. О, я бачив усе це. Бачив міста у вогні й жінку з ногами, прив’язаними до двох стовпчиків, мов розпанахану свиноматку, на яку лягали п’ятеро, десятеро, п’ятнадцятеро, поки останній не розсік її палашем від грудей до підчерев’я. Бачив, що метал робить із тілом, що з тілом робить снаряд і баґнет, і загострений ніж, і селянські вили, і чавунний кіл огорожі, на який настромлюють зв’язаного полоненого. Але я заплющив обидві пари моїх очей, бо волів не дивитися, ніж отруїти себе цими видовищами — оскільки мав ілюзії, що можна уникнути отруєння.