Яцек Денель - Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

Цілість іще не зрозуміла. Я знаю, що постійно щось не те. Але коли Маріано приїхав, він уже, напевно, був у захваті від побаченого, від того, що вже можна побачити. Від багатства кольорів, від пір дня — думаю, що й він розуміє, що це буде за радість приїхати сюди з міста і пограти на інструментах посеред цих прозорих пейзажів; бо це справжнє іспанське село, запах нагрітого каменю, гора на віддалі, місто під дощовою хмарою, селянин, що танцює народний танець під похиленим деревом. Але це не те, це ще не те — деякі рамки ще зовсім порожні або вкриті ледь помітним рисунком, інші заповнені майже цілком. Я не можу малювати кожну картину окремо, зрештою, часто це неможливо, фарбам треба дати якийсь час висохнути, тож я переміщуюся від однієї стіни на другу, з першого поверху на другий, забігаю нагору і спускаюся сходами, ненатлий. Я не знаю, за що хапатися передусім, за що пізніше — і це, мабуть, по мені видно, бо коли Ґумерсінада вибралася сюди з Мадрида, то серйозно непокоїлася, чи я цілком здоровий і чи не варто до мене з часом прислати доктора Діаса. Але я це знаю, і вона це знає — колись давно вона бачила, як я в такому ж забутті малював «Колоса», зрештою, незрівнянно меншого; а тепер стільки стін, стільки сцен, стільки тем. Коли голоднію — а я цього майже не відчуваю, лише раптове бурчання в животі нагадує мені, що я нічого не їв кілька, а іноді й кільканадцять годин, — я деколи сідаю біля вікна на другому поверсі й дивлюся на Мансанарес. На праль, повозки, на селянина, який везе двоколкою помаранчі, які потім продасть продавчиням помаранчів, на змінні кольори води, яка обідньої пори буває сірою або зеленкавою, а ввечері виглядає, як золота жила в потемнілій руді полів і будинків. А потім я біжу вниз до якоїсь розпочатої картини, або навіть ні — просто підходжу до найближчої стіни і починаю малювати те, що бачив: крони дерев, що хвилюються від вітру, людину з мішком, що йде дорогою. Але я знаю, що цілість іще незбагненна. Що досі йдеться не про те.

Вона починається з крапки, із зеленкавої, чорнявої краплі фарби на кінчику пензля — торкнулася стіни і, проведена довкола, росте й росте. Вона мала бути лише ще одним листком, схвильованим першим жовтневим вітром або тінню відкинутої парасолькою пінії, що вростає корінням у круте узбіччя гори; але розширюється та перетворюється на чорну очницю, розливається на половину вгодованого обличчя, блукає, випускає з себе темних черв’яків — тінь широких губ і носа, які тут зовсім не пасують — потворних, часто облизуваних вологим, рухливим язиком. Куди тут — серед схилів, порослих деревами, в цю ущелину між затуманеними, ледь блакитними пагорбами — лізе ця мордяка? І все, що з нею в комплекті: навколо писка, як підгнилий гарбуз, навколо пошерхлої вохри і липкої чорноти — брудно-сірі складки хустки, темні сукні й контури другої постаті; і вже те, що було всього лишень бунтівною краплею, розростається у другу постать, у приземкуватого ченця в каптурі, що демонструє грубий живіт, як монструозну вагітність — невідомо, що в нього там є, може, йому захотілося народити дитину, як Нерону, якому у шлунок поклали жабу, і та жаба росла й росла, поки імператорські лікарі не зробили кесарський розтин і не видобули її на світло, я читав про це ще підлітком у житіях святих із бібліотеки у школі піярів… — оцей поруч… я бачу, як моя рука змішує в палітрі зеленкаву жовч, яка одразу ж перетворюється на золотий ланцюг на чорному одязі, і як за якусь мить трохи вище кілька сильних рухів утворюють квадратний комір, а тонкий пензель рисує шпичасті кінцівки скуйовджених вусів і тонкої борідки… — оцей, що поруч — лікар-хірург, що розводить жаб у животах ченців та імператорів, які хочуть народити дитину; за ним — злий дух, який шепоче щось йому у вухо про товстуватого, підстаркуватого типа, що стоїть перед стіною в одному кітелі й не може збагнути, чому він привів у цей ідилічний пейзаж усе це підозріле товариство.

Оті троє — жінка в хустці, чернець і лікар — дивляться на мене уважно. Свята Інквізиція, яка прийшла невідомо звідки, з фарби, з глибини стіни, з-під тиньку й перкалю, надрукованого у троянди, і тепер мене звинувачує. І кривиться, ой, кривиться, і морщить губи в гримасі, і стягує брови, і плескає себе по животах, і стискає в руці сувій із вироком. А за ними — наступні, незліченні, я бачу, як вони змикають лави, як поволі плетуться дорогою — згорблені старушенцїї, лікарі та судді в перуках, товстуни, каліки, — кожен із них хоче підійти й мене звинуватити.