Яцек Денель - Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

Він увійшов задиханий і навіть не назвався, лише дістав з-під пахви великий пакунок. «Ось ці листи!» — сказав він так, немовби надав мені докази чогось, немовби проголошував мені вирок або остаточну істину. Ну, я й запитав, які листи, що за листи, чиї листи. «Як це що за листи? Як це чиї? Це листи вашого батька до мого дядька!» І дивиться на мене, моргає оченятами, луп-луп. Бо він тут із місією. «Вибачте, — кажу я йому, витираючи руки об серветку, — але з ким маю приємність розмовляти?» А він знову своїм тоном, повідомляючи, як герольд, як Тірана на сцені театру: «Я — Франсиско Сапатер-і-Ґомес, небіж Мартіна Сапатера!».

Ах, звісно, я пригадую, був такий собі Сапатер, він помер років із тридцять тому, приїздив іноді на полювання до старого. Вони їздили на кілька днів то туди, то сюди, стріляли і поверталися додому — один до Мадрида, другий до Сараґоси.

«Тобто ви не читали своїх?» — запитує він знову і лупає, здивований. «Як це чого, ну, листів мого дядька до вашого батька. Десь вони, мабуть, є. Або тут, або в Мадриді, бо я знаю, що в Мадриді ви теж маєте будинок, я там був нещодавно, ваша дружина мене сюди скерувала. У мене свої, тобто вашого батька, а у вас свої, тобто мого дядька. Якщо він їх не знищив. Чи міг він їх знищити? Перед смертю? Може, знищив? А може, це ви знищили свої? Бо мої є. Тільки що з ними робити? Знищити?»

Це був дуже рухливий чоловік і дуже швидко говорив, до того ж, недоладно, він трусився, лупав, трохи плювався, мов ярмаркова маріонетка, яка сновигає сценою; я не міг від цього видовища відірвати очей — спочатку він викидав руки, потім щулився, розчепірював пальці, стискав їх у кулак… Цей дім не бачив стільки руху від весілля Маріано.

«Знищити? — кажу я йому. — А навіщо?» Але він явно не розуміє, відкриває рота, закриває, молотить руками, звивається, розвивається: «Ви не читали? Ха! То почитайте, будь ласка, давайте залагодимо це, як чоловік із чоловіком!». І розпаковує листи, шукаючи якийсь конкретний, видно, що він чудово їх знає, що неодноразово їх передивився. «Ось! Ось! І ще цей! І цей! Ось!» — він розклав їх переді мною, заповнивши цілий стіл, за яким я щойно обідав, навколо тарілки, склянки, полумиска з чвертю курки. Він показував пальцем фрагменти. Одним листом від накрив чималу краплю олії, яка тепер всотувалась у папір, розпливаючись великою, ідеально круглою плямою.

† Господи, яка величезна табака, Боже Всемогутній! Ти мабуть обрисував її пером думаючи про Дівицю-святенницю, бо якщо ти її нарисував від руки то ти природжений художник і одному Богові відомо, що вона заслуговуйе на оправу так як святий заслуговуйе на дві свічки. Шкода, що не можна її показати публіці щоб кожен міг її випробувати і та пані якій вона пасує найкраще, могла б її собі залишити. А що ж краще портретувати як не доєного бичка якщо ніхто не заперечить, що без нього настав би цьому світу кінець.

Щойно я домалював шати і хрест із коштовного каміння на портреті Корови і ще сьогодні взявся за твій. То ж ти мабуть насміявся читаючи мого останнього листа, шкода що тебе тут нема, ото б ми набалакались! А так можеш спати спокійно, нестривожений розмовою бо я останнім часом мало балакаю, що мене гнітить бо я волію твою компанію ніж помірковане задоволення встромляння пісюна у пташине гніздечко, шкода й казати.

Кий тобі в око! Твій Франьо любить тебе

аж занадто.

† Дорогий Мартіне, у твоїх листах я черпаю підтримку і якби не обов’язки художника я поїхав би неквапом до тебе, бо почуття які я до тебе маю такі, що я не здатен думати ні про кого іншого і відчуваю, що ми вже завжди повинні бути разом і полювати і пити шоколад і спустити разом радісно двадцять три реали які я маю з собою і це була б найпрекрасніша річ на світі (але на яких ледарів би ми перетворилися!) але насправді все що ми можемо зробити в цьому світі це бажати, і коли ти пишеш до мене отак, я чимало годин ходжу зворушений, розмовляю з собою так немовби розмовляю з тобою аж поки врешті не бачу, що можливо я був обманутий і Доля супротиф цього (думаю також що тих двадцяти трьох реалів не вистачило б на ці шляхетні наміри).

† Дорогий Мартіне, я дуже радий що ти даєш собі волю і саме цього й собі бажаю як ти знаєш і нічого більше не мушу говорити бо ти чудово розумієш і те і набагато більше, тож не треба нічого додавати. Як же ж мені кортить побачити одне з твоїх полів — яке вже мабуть зазеленіло. От якби ми з волі Божої волі зустрілися.

З Богом, твій вірний друг Франсиско де Ґойя.