Яцек Денель - Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

Батько? Чи малював батько? Я щось із дитинства пригадую, мені було буквально кілька років — ми пішли до дідуся й бабусі, і за умови, що я нічого не чіпатиму, мені дозволили ввійти до майстерні й побачити, як дідусь мене намалював. Я зовсім не збирався нічого чіпати, на мені був чорний костюмчик із викотистим коміром з мережива, й боявся, що я його замащу, бо всі казали про мене, що я виглядаю як маленький принц. І я боявся, що якщо порву холошу або торкнуся чогось брудного, а там усе було брудне, вони перестануть так казати. Дідусь наказав мені сісти на стілець, але я показав йому, що він чимось замащений, а в мене чистий одяг. Він страшенно розреготався й пішов по чистий стілець; поставив переді мною пюпітр із нотами. «Тому що ти любиш співати», — сказав він. І я мусив сидіти там нерухомо, а довкола не було нічого цікавого, тільки якийсь бруд і старі картини. Одна з голим чоловіком. Але я боявся запитати дідуся, що це за картина, зрештою, я не зумів би йому цього показати. Лише коли бабуся прийшла із шоколадом — дідусевим у філіжанці, моїм у простому горнятку, щоб я його не побив — тоді й запитав, що це за картина. А вона сказала мені якимось таким теплим голосом, що це татусь намалював, бо татусь — також художник. Це мене страшенно здивувало, але я одразу ж побачив портрет, на якому в мене був на голові капелюх, що залишився в коридорі. І якого зовсім не було в мене на голові.

«Так не робиться, — сказав я, — це обман». І вийшов, а всі з цього дуже сміялись. І прицмокували, мовляв, наскільки я схожий на цього іншого Маріано, на Маріано у фальшивому капелюсі.

Широко, широко розливається життя: воно пливе, молочне від місячної повні, між зарослими лісом пагорбами і здається безкраїм, вільним; навесні воно широко розливається, а восени хутко прямує до дельти різноманітних закінчень.

Але цей шум, цей тихий шум — це не шум води і не шум листя у високих кронах дерев — стрімке пересування тонкої, живої нитки, що скручується, немов дощовий черв’як, немов жила, в якій пульсує кров; пересування у прастарих пальцях, ороговілих по краях і вкатаних там, де пропливають чергові нитки, нестримно.

Ніхто не бачить їхніх облич, вони залагоджують свої оборудки за нашими спинами, але точно є відразливими: старість і суворість перетворила їх із жінок на безстатеві сіро-бурі маріонетки з великими кирпами, косматими ніздрями, полисілими бровами, що відкидають тіні на каправі очі. А палюхи? Погляньте на ці палюхи — сухотні, грубі, селянські, для копання землі та розкидання гною, а не для занять тонкою ручною працею: висновування, відмірювання й обтинання людського життя. Ось у яких руках ти опинилася, душенько. Забруднених, товстошкірих. Ти сидиш зі зв’язаними за плечима руками, загорнута якоюсь шматиною, ти можеш небагато: помахати лише лівою стопою, моргнути повікою. Бо саме стільки й означає твоя воля — ти не мореплавець, а шматок корка, який пливе туди, куди захоче хвиля.

Тебе годували дурницями про відьом, які накликали хвороби, варили молоко в коров’ячому вимені, несли яйця, вкриті кабалістичними знаками. Про відьом, що літали високо над світом богобоязних, похилених над землею людей, про відьом, що мастилися салом з вішальника і сідлали мітли чи вила — але немає гірших, немає інших відьом, ніж ці: Клото, Лахесіс і Атропос. Одна тримає в ручищі моток, обвитий навколо маленької фігурки — так, це ти, це ти, душенько, анімуло, ваґуло, бландуло [10] Алюзія на віршовану автоепітафію римського імператора Адріана, яка починається рядком Animula vagula, blandula («Душе, ніжна мандрівниця»). — і швидко розмотує наступні вузлики. Друга малою іграшкою, змією, що ковтає власний хвіст, відмірює наступні цикли: весна-літо-осінь-зима, весна-літо-осінь-зима і ще раз, і ще раз, але морщить лису брову, бо їй чомусь здається, що цих повернень забагато. Третя дратується, постійно клацаючи чорними ножицями, що скрегочуть від застиглої крові. Зиґ-ґзиґ, зиґ-ґзиґ.

Зв’язаного, тебе несе невідомо куди понад осяйним розливом ріки, і ти відчуваєш лише пульсування в зап’ястях, обв’язаних пульсуючою ниткою життя — це твоя кров стукає у стіну тієї крові.

«Я зовсім ні на що не хворий, — укотре повторював я, — просто хочу спати й відпочивати». А Ґумерсінда викликала чергових лікарів, які обстежували мене, киваючи головою, ставили дурні запитання зі стражденними мінами, нюхали сечу і роздивлялися її на світлі, міряли пульс, прикладали п’явки, наказували ковтати ліки. Але я не був хворий. Просто на двадцять п’ятому році життя відчув, що я ніяка не людина, а дерев’яна маріонетка, і нитки, прив’язані до моїх плечей, ліктів, долонь, колін і стоп, до моїх повік і губ, були відрізані й лежать на підлозі, як довгі, мертві пасма волосся. Маріонетки з обрізаними нитками — непотрібні, їх зачиняють у скринях і закопують. Або принаймні кладуть на полицю, де вони можуть спокійно лежати, не тривожені маріонетками, одягненими в чорні шати лікарів, ані однією, особливо набридливою маріонеткою в жіночій сукні, ані дещо підупалою фігуркою старого кабана, який залізає в будинок і винюхує те, що найбільше любить, свої ласощі, свої трюфелі: гниття, смерть, хвороби.