Яцек Денель - Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

Мама також до мене приходила. Але не казала мені майже нічого: вона розуміла. Вона була закопаною все своє життя. Як самиця крота, що прориває коридори в масній землі, народжує і втрачає чергових малюків, ховає їх, щойно вони застигнуть, шукає найкращі корінці для свого чоловіка-запліднювача. Я ставив її собі у приклад. Накривав голову подушкою, повертався до стіни й казав собі: дивись. Провести тридцять п’ять років, як притиснута каменем квасолина, що тільки випускає білі паростки, шукає навпомацки світло та повітря. Бути хазяйкою, дружиною багатія і провести тридцять п’ять років у ролі служниці, що догоджає хазяїну в усьому, але попри це завжди менш важлива за бій биків, за sainetes , за якогось шкільного друга, з яким він обмінюється численними листами, за натурниць, за чепурних жінок, за картини, за всю решту світу. Що було менш важливим за неї? Щур, який пробіг через подвір’я, лист? Розлита вода, жмут котячої шерсті?

Вона сідала на моє ліжко і мовчки дивилася на мене. Я поволі відвертався від стіни. Маріонетка з обрізаними нитками нічого не робить швидко, їй для цього бракує сил. Подушку, якою нещодавно затуляв обличчя, я підкладав під голову, широко розплющував очі й дивився в очі їй, і схоже було, немовби ми пересипали чорну землю з очниць до очниць, із камінцями, лялечками хрущів, корінцями, з липкими грудками глини та набухлим насінням трав, з очей до очей, без слів, без кінця.

Тато був хворий. Не так, як дідусь, що нічого не чув і треба було просити маму, щоб написала йому на аркуші те, що я хотів йому сказати, не так, як бабуся, коли залишалась у своїй кімнаті, до якої не дозволяли заходити нікому, крім служниці з ліками, не так, як я, коли був змушений залишатися вдома, лежати каменем у ліжку й пити бузковий сік, щоб піт лився ручаями. Його тіло було здорове, не закипало від гарячки, не пульсувало, не блювало, не віддавало болем із жодної зі своїх частин. Але він перебував, як мені здавалося, на іншому кінці світу, а тут, із нами, залишив тільки своє тіло з дрібкою життя, достатньою лише для найпростіших дій.

Я ніколи не знав його іншим, тому не бачив у цьому нічого дивного.

Лише коли я довідався, що інші діти не мають таких приспаних батьків, то зрозумів, що чогось у житті просто не маю — але я також засвоїв, що чимало дітей узагалі не мають батьків, які мусили втекти з Мадрида, були вбиті французами, або, навпаки, патріотами, бо були afrancesados [11] Ісп. офранцужені. і, наприклад, прийняли орден від короля Пляшки (ми, малі хлопці, не називали його інакше, хіба що в присутності вчителя, який також, зрештою, вдома теж, мабуть, називав його «Пляшкою», а не «милостивим нашим правителем, королем Жозефом Першим Іспанським»); я мав двох колег, чиї батьки були josefinos [12] Josefino — прибічник Хосе І, тобто Хосефа Бонапарте, якого Наполеон посадив на іспанський трон. — Прим. автора . , і їх, здається, не оминула жодна неприємність, яку один семиліток може влаштувати іншому на шкільному подвір’ї.

Однак були й цікавіші речі за хворого батька. Трупи, які лежали на вулицях. І бійки за хліб та квасолю, жебраки, які хапають їжу, роздавану францисканцями. У діло йшли костури, пальці, каміння — з вікон школи видно було все, але вчитель пильнував, щоб ми дивились у зошити.

Пам’ятаю цю мить: я стою за мольбертом, завершуючи біле мереживо на тлі оксамитової куртки, дивлюсь у ті очі, немов вуглики, й кажу собі: вижив. Рід Ґойя зміцнився, породив наступне покоління — мало не всі гілки мого древа засохли, а єдина вціліла — якась крива і не тойво, а все-таки випустила гарний паросток, настільки гарний, що іноді я замислююся, чи це не я, бува, змайстрував цього гарного хлопчика на п’яну голову. Скільки ж він має в собі елеґантності, скільки природної вишуканості! І, може, батько, попри те, що позолотив головний олтар кафедрального собору в Сараґосі, іноді ходив за волами, коли треба було, й орав поле, як Цинцинат, але це був шляхтич чистої крові, з корінням, глибоко запущеним у тверду баскську землю, і мати походила з родини ідальґо, у пса з-під хвоста я не випав. Правду кажучи, ніякі ми не Ґойя, а де Ґойя, що вже давно довели архівісти — це порпання в старих паперах було недешевим, але не для того людина має гроші, щоб економити на пишноті роду.

Він приніс додому якісь документи, виписки, графіки, я мало не задрімав над своїм шоколадом. Мов крізь туман, я пригадав, як він показував мені це, коли я ще пішки ходив під стіл. Я кинув оком. Написав йому: «Пам’ятаєш отой «Капричо» з віслюком?». — «Який, — він вдав, що не знає, про що мова, — їх багато було з віслюками…» — «Віслюк у сурдуті, у передніх копитах книжка, в якій зображено його предків, суцільних віслюків? «З діда-прадіда» — здається, така була назва». — «Гівно ти знаєш, — відповів він і забрав папери, — гівно ти знаєш, справжнє диво, що в мене такий син народився».