Яцек Денель - Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

Дідусь каже, що я — Маріано де Ґойя і маю ходити з піднятою головою. Каже, що навіть коли схиляєш голову, бо дивишся на мишу або ящірку, можна мати її весь час піднятою всередині себе.

Можливо, якби я був змушений вставати з ліжка й одягатися, щоб Маріано та Ґумерсінда не померли з голоду, як багато людей у Мадриді й усій Іспанії, яких щоранку збирають на вулицях, у сінях і власних ліжках, закидають на двоколки, а з двоколок скидають до братських могил — я вставав би, одягав сорочку й штани, черевики та сурдут, і йшов на якусь роботу. Але змушений я не був. Навіть лежачи догоричерева, я мав зі спадку по герцогині, з королівської пенсії за непродані комплекти і пластини «Капричос» і з щомісячних «додатків» від батька стільки, що ми могли утримувати дім майже на такому ж рівні, як і перед війною; навіть під час найсильнішого голоду не буває так, щоб комусь не захотілося продати свій окраєць хліба, останній буряк, мішечок гороху. Ми спромоглися навіть найняти для допомоги з Маріаніто двоюрідну сестру Ґумерсінди, яку її чоловік Ісідро Вейсс, вгодований єврейський ювелір, вигнав за неморальну поведінку — одного дня мені навіть спало на думку, що, можливо, це мене б вилікувало. Зловити б її, відомо, що вона не безневинна, бо за безневинність той ювелір її з дому б не вигнав, приперти до стіни, задерти спідницю… я уявив собі це докладно, а потім лежав у ліжку й міркував, що на мене найшло? Чи не той самий дух, що сидить у старому? Я бачив її потім мало не щодня, коли вона ходила по дому і гризла яблука з маленьким хлопчиком на руках — старший залишився з батьком, молодшого їй змайстрували, мабуть, у чужому ліжку — від самої думки, що я міг би її зачепити, мені ставало неприємно. Бідна, залякана жінка, яка не мала б чим нагодувати малого, якби Ґумерсінда не піддалася на намовляння моїх батьків і не змилувалася над нею.

Але все це відбувалося немовби за дверима, в іншій кімнаті, де існувала вся решта світу. Я ковзав поверхнею життя, поверхнею війни, як замерзлим ставом, проживаючи чергові дні швидко і без зайвих зусиль. Бути мною було справою достатньо стражденною, щоб іще займатися чимось іншим.

Коли мені було трохи краще, я дивився. Щось собі записував, іноді видирав сторінки з ескізника, іноді їх залишав: слова змішувалися там із образами, з нервовими рисунками найпростіших предметів; навіть сільничка, якщо її нарисувати відповідним чином, здається наляканою світом.

Пензлів я не торкався, відчував до них огиду. Фарб також. Вони викликали в мені огиду, як застигла кров, як розкидані кістки, відрізані пальці.

Зате старий віслюк квітнув. І безперестанку малював.

Художник існує не для того, щоб оббирати короля, розділяти майно, здійснювати владу, керувати армією — його влада є непомітною і обмежується кількома ліктями побіленого полотна, на якому він малює могутніших за себе: відьом і генералів, бісів і магнатів, у чиїх руках сам є повільною іграшкою. Одні можуть його запроторити до в’язниці, зачинити в колючому нутрі Залізної Діви, засудити й спалити, інші — задушити спокусами, накликати найпаскудніші хвороби, відібрати бажання жити, висмоктати чоловічу силу, задушити дитя в лоні дружини, відвернути добру карту.

Смійтеся з підвалів інквізиції, з крикливих генералів, з розповідей старих бабів про відьом — але не дивуйтеся, коли цей сміх заведе вас на непевні ділянки. Вже краще ставити князям свічку і відьмам недогарок, а час від часу для заспокоєння сумління замастити владу й чари в хитрий спосіб: так, щоб Зло не довідалося, в чому справа.

Він малював старого короля-рогоносця, його розпусну, кирпату дружину і Ґодоя, вгодованого Ковбасника, що розклався на камінні? Малював. А нового короля Фердинанда, який розігнав усю цю компанію і сів на троні, малював? Хіба один раз? Він поїхав до Сараґоси, віддав полотна на корпію, написав портрет героїчного захисника Палафокса? Поїхав, віддав, написав. Але орден від французького короля прийняв. Після чого третього травня побрів на пагорб, щоб зробити ескізи з іще теплих трупів розстріляних, бо це йому може знадобитись. І знадобилося. Коли згодом йому замовили чотири картини про повстання, рисунки виявилися доречними. Веллінґтона він також намалював, як і Палафокса, на коні, зрештою, на ще мокрому Бонапарті — і тільки це поєднувало портрети старої королеви, англійського генерала та герцога сараґоського — і щоразу фатальний кінь. Золоті позументи, обличчя, груди під мусліном, шия обскубаної цесарки… все це він малював безпомильно. Але всіх коней він малював, як гігантських псів.