Яцек Денель - Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

Усе це мене анітрохи не цікавило.

Коли Ковбасник заборонив кориду, я сказав, що віддам усі гроші до останнього мараведа, які від нього отримав, щоб йому голобля опадала щоразу, коли він побачить голу Пепіту… як же ж я зрадів, почувши, що коли заколотники проголосили кінець його правління, він сидів, як груба миша, під стосом старих килимів півтора дні, без краплини води, маючи з їжі лише окраєць хліба, який він викрав зі столу, накритого для вечері!

Я ще не знав, що це лише початок.

Авжеж, я пам’ятаю, що вже через кілька років після мого шлюбу було повстання, що спадкоємець трону виступив проти батьків, Ґодой був змушений утекти, що до міста ввійшли французи… але все це мене не обходило. Я прокидався, вмивався, одягався, їв, виходив на прогулянку, повертався, лягав спати. Моє реальне життя цілком розчинилось у книжках — там я переживав численні пригоди й емоції, закохувався і страждав, перепливав океани і боровся з чорнокнижниками, захоплював укріплені міста й оплакував долю нещасних полонянок у сарацинській неволі. Мені залишилися від книжок вельми колоритні спогади. Однак поза книжками зяяла цілковита пустка — всі ці дні були одним довгим, нецікавим днем.

Натомість батько був у своїй стихії. Він бігав містом у пошуках всілякої гидоти, жер її очима, запихав у голову, так, як жебрак запихає їжу у свій беззубий рот — хутко, пожадливо, від голоду і від страху, що хтось у нього її забере; він подався аж до Сараґоси, щоб потім карбувати в міді розвалені будинки і розпанаханих жінок, і оту єдину, Авґустину, яка зіп’ялася на бастіон по трупах захисників, поміж якими також лежав її коханий, і підпалила ґніт гармати; він намалював її портрет — французи й поляки порізали його шаблями, коли ввійшли до міста, разом з іншими картинами, які знайшли у квартирі генерала Палафокса. Але й тут він вилітав з дому, мов виплюнута кісточка, щойно довідувався, що була якась кривава сцена; другого травня він побивався, що спізнився на Пуерта-дель-Соль і нічого не побачив, тільки якусь незначну сутичку неподалік нашого будинку; але вже третього вночі побіг із ліхтарем, закутаний у плащ, на місце розстрілів і рисував трупи, сказати б, наживо, одразу, ще теплі. Мені здавалося це ницістю й паскудством, немовби він побрів туди тільки для того, щоб наситити очі кров’ю, екскрементами, що витікали з животів, запахом свіжих трупів. Натомість я вибирав те, що здавалося приємним моєму оку: вояків, наших чи чужих, що стояли парами або трійками перед брамою будинку, чисті мундири, підкручені вуса. Не те щоб мені бракувало патріотизму — я від щирого серця любив Іспанію і від щирого серця ненавидів французів; але як це пов’язано з мундирами під сонцем? Ба навіть моя перша картина виросла з цього збудження, екзальтації, з патріотичного вірша, який я прочитав одного пополудня в малій, оправленій у зелений мармуровий папір книжечки. «Пророцтво Піренеїв» Хуана Баутісти Арріаси. Чудова річ.

Ved, que sobre una cumbre

Del aquel anfitëatro cavernoso,

Del sol de ocaso á la encendida lumbre

Descubre alzado un pálido Coloso,

Que erati los Pirinéos

Basa humilde á sus miembros gigantëos . [9] Поглянь, отам, понад височиною, Амфітеатр стоїть печерний, Над ним в промінні сонця самотою Блідий здіймається Колос. Помостом скромним Піренеї Були для величезних членів.

І я одразу це бачив, усю картину, в деталях, немовби вона з’явилася на сторінках книжки: від безладного диму та хмар, що оповивають величного Колоса, через його мускулясті руки та плечі, аж до панічної втечі французьких військ — коней, мулів, возів, олов’яних солдатиків. Мене роками ніщо не збуджувало, аж раптом мною оволоділа ця картина, яка одразу вимагала фіксації, цей образ, що не існував ніде, тільки в моїй голові, і від цього мені мало не перехопило подих; я підвівся, підійшов — чудово це пам’ятаю — до вікна, повернувся; мене виштовхнуло до іншої кімнати; я не міг знайти собі місця, поки з кутка не видобув велике порожнє полотно, заґрунтоване під портрет якогось французького полковника, якого батько збирався малювати, але його, висланого до іншого міста, вбили по дорозі й начебто четвертували. Більшість полотен, майже всі свої запаси, батько вивіз до Сараґоси і пожертвував на бандаж для оборонців міста, в Мадриді залишилося тільки те, що він уже встиг замалювати, бодай частково, і чим неможливо було перев’язувати рани.

Звісно, попри поспіх я зберіг якийсь мінімум благопристойності: спершу зняв сурдут, повісив на бильце чистого стільця, вийняв із кишені жилетки годинника і поклав його на стіл, щоб не випав, зняв жилетку, розв’язав краватку, закасав рукави сорочки, рівно, щоб не зім’ялися, і, одягнувши кітель, дико поринув у шал малювання. Я чув крізь зачинені двері, що мене кличе Ґумерсінда, але так захопився тим, що побачив у раптовому темному блиску, читаючи вірш Арріаси, що не зміг їй відповісти, відгукнутися — поспіхом змішуючи фарби, широко накладаючи на полотно похмуре, грозове небо, тіні на м’язах, зігнилу зелень пейзажу — я у майстерні, я малюю; потім чув її кашель, розмови зі слугами, але немовби здалека, немовби з іншого часу, бо тут, переді мною, на полотні розміром чотири на чотири фути, народжувалася велика форма — ні, не гіганта, а цілої картини, в кольорі, майже в русі; якою ж вона була збентеженою, коли, йдучи сходами по простирадла, почула пересування мольберта й широко відчинила двері, щоб побачити свого законного чоловіка розхристаним, в самій лише сорочці та кітелі, чоловіка, що малює картину. Чи сподівалася вона побачити там когось іншого, чоловіка, якого якраз не було вдома, а він стояв за цим мольбертом цілими годинами, день у день, якщо не ходив на полювання, не їв і не залицявся до якоїсь жінки? Не знаю. Але побачивши мене, вона піднесла руку до рота і показала мені, немовби несвідомо, ключ до шафи з простирадлами, після чого просто загорнулась і вийшла.