Яцек Денель - Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

А хіба ж можна було не помилуватися цими чорними очками, цими маленькими пальчиками, ніжками, як маленькі перлинки? Я зм’якнув, як масло. Вже того дня, коли, спізнившись, прибіг на Калле-де-лос-Рейес і, перестрибуючи через дві сходинки, як молодик, піднявся на другий поверх, я знав, що у світ прийшла маленька людина, яку я полюбив не менше за власного сина.

Коли ж виходив зі спальні Ґумерсінди, побачив Хав’єра, який потемки сидить у бібліотеці (вже сутеніло і тіні ставали густими), немовби його спіткала не радість, а трагедія. Я став на порозі й дивився на нього, а він дивився у вікно — я навіть хотів увійти і щось йому сказати, але не знав, що. Як важко зрозуміти власних дітей.

І сталось: я заходжу до кімнати й бачу їх обох сплячими — його старе, обвисле тут і там тіло, відкрите, бо саме середина дня, повітря застояне, і тільки тонкі смушки світла, що проходять через віконницю, шинкують широкі кошлаті груди дебелого бугая зі скуйовдженими чорно-сивими кудлами, м’які, тістоподібні; п’яний Ной, у якого на совісті щось більше, ніж винайдення вина. І її — малу, худорляву, із золотавою шкірою, що лежить біля нього, немовби випадково там упала, випадково гола — вона зачепилася однією ногою, намагаючись поправити ікону над ліжком, і перевернулася, зомлівши, а тепер лежить скулена під його лівою пахвою, а смужка світла, яка прорізує його груди, тягнеться далі, через її щоку, і сягає похиленої шиї, де освітлює невеличку армаду крапельок поту; вони лежать майже окремо, та все ж разом, із постіллю збитою в ногах ліжка, і торкаються лише колінами: малим дівчачим колінцем, видовженим, мов у коня, як на таку маленьку ніжку, і великим вузлуватим коліном, яке зі своїм близнюком носить це потужне, приземкувате тіло, здатне за один день застрелити кілька птахів і зайців, зжерти чотири великі порції, запити квартою гарячого шоколаду, намалювати півпортрета, зробити з десяток рисунків і ще обмацати друге тіло, що відрізняється від його власного системою входів і виходів; принаймні одне на добу.

Тому я хапаю те, що маю напохваті. Ніж, пістолет, рапіру. Щоразу щось інше. І водномить вирішую: перерізати горлянки, спочатку одному, потім другому, так, що вони прокинуться, харкаючи, бризкаючи навсібіч густою, липкою кров’ю; почнуть хапатися за шиї, намагаючись зупинити цю річку, але її неможливо зупинити, і вони дивитимуться, прокинувшись, то на мене, то одне на одного, перелякані, щоразу більше слабнучи, поки не зваляться на те саме місце, де вони лежали в огидному гріху; або ні, ні, одне повернеться до ліжка, а друге, наприклад, вона, нехай ще вийде з постелі, нехай виборсається, покладе одну ногу на паркет, простягне руку до мене — чи то проклинаючи, чи то просячи вибачення, і лише тоді впаде на землю з гучним ударом. Або рапіра — гостре вістря в саме серце. Теж багато крові, зате можна порозмовляти; навіть якщо хтось і сильний, а деякі на силу не нарікають, можна кинутись до вікна і кричати: «Убивають, допоможіть, убивають, власний син підняв на мене батьковбивчу руку». З рапірою, слід додати; однією рукою я би нічого не вдіяв. І, врешті-решт, пістолет — принаймні тут точно буде без крику; погано, що я кепсько стріляю, і вже бачу, як драма перетворюється на фарс: куля в головах ліжка, вистрибування з постелі з чимось, що теліпається між ногами, затуляння стільцем, кидання схопленою зі столика мискою, наступна куля, що влучає в якесь дурне місце, у передпліччя, вухо, палець ноги, виснажливе добивання, слуги, що прибігають знизу й гамселять у зачинені на ключ двері, витягнута з ліжка мама, що саме проводила там свою надзвичайно порядну сієсту. Ні, цього мені не було потрібно, я вибирав безпосередність ножа або рапіри.

Я уявляв це собі сотні разів. Снідаючи та вечеряючи з ними. Під час служби та сповіді в церкві, перериваючись лише на вставання; на пікніку, коли бачив, як старий роздирає своїми ручищами помаранчі, роздає по половині матері та Ґумерсінді, і в цей самий момент — як забризкує фонтанами крові мольберт, що стоїть біля ліжка (не знаю, чому; він ніколи там не стояв), і свою останню, як з’ясовується, картину. Винятково невдалу. Він казав: «Що ж це наша манюня так тихо сидить?» — а я посміхався й знизував плечима, водночас, приглядаючись неспішно, з увагою дослідника, до двадцяти трьох сильних, уже синіючих ударів стилету, якими я прицвяхував його двадцять три рази до сінника, до якого він колись прицвяховував Ґумерсінду зовсім іншим інструментом, — і той інструмент, добряче покалічений, теж мав своє місце у цій відразливій сцені.