Яцек Денель - Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

Кожна з них мріє, що він візьметься за неї ще раз, задере ноги, полоскоче зарослою пахвиною — але вони знають, що вже встигли постаріти і сплюгавіти, а він має в собі той самий запал, що й тоді, і як тоді, він вибирає найвродливіших молодиць. Він міг би їх усіх відкинути, розігнати це сестринство за чотирма вітрами — але воліє дражнити їх і спокушати, грітися в їхній ненаситі, поклонінні, ревнивих чварах.

Кожна з них мріє, що досягне колись спокою, як Законна Дружина, яка користується повагою, вбрана в найчистіші білі шати, з вельоном, насунутим на очі (щоб можна було вдавати, ніби Цап їй вірний) і закопана до пояса в масну землю (щоб її пестили тільки кроти, дощові черв’яки та коріння, що блукає навпомацки), ялова, як виварене полотно.

Натомість він від їхніх мрій росте і чорніє дедалі більше, надимається й бундючиться — а все для молоденької послушниці, яка сховала малесенькі рученята в муфту і намагається зрозуміти кожне «бе», кожне багатозначне булькання його розгнузданої проповіді; чорна тюль вуалі затуляє їй очі, але він уже знає своє, він знає, що вона вдивляється. Тільки вона — і довго-довго більше нічого.

У день шлюбу ми отримали у власність цілий будинок на Калле-де-лос-Рейес — і хоча ще якийсь час перевозилися речі батьків до будинку на Калле-де-Вальверде, з цієї нагоди ґрунтовного відремонтованого і пристосованого до нинішнього становища батька, ми жили самостійно. Але ж мало не щодня вони заходили до нас, коли хотіли — обоє або окремо. Мама — з плітками, разом із нею служниця з кошиком, у кошику — лимони, цесарка або стиглі дині. Батько — замащений фарбами, спітнілий, просто з майстерні. «Я прийшов, щоб ви тут дощенту не розклалися, — казав він. — Цілий день удома! Краще би пішли на сарсуелу, поїхали на пікнік на Мансанарес, подивилися на парад полків Ковбасника Ґодойя, замість отак просиджувати в задушливих кімнатах», — він зручно вмощувався, навіть не чекаючи, що ми щось напишемо йому в записнику; зрештою, іноді він його й не витягав з кишені, хотів лише говорити. Ґумерсінда, хоч-не-хоч, сідала навпроти й вислуховувала цей словесний потік — спочатку радше без ентузіазму, а потім із дедалі більшою охотою.

Чого він їй лише не нарозказував! Що в Римі мешкав у якогось поляка з божевільним італійцем, що рисував за гроші руїни, а для задоволення — тюрми, і що через брак грошей працював вуличним акробатом; через поляка він познайомився з таємничим росіянином, секретним радником двору, який навколішки благав його поїхати з ним до його морозяної країни і там стати живописцем кривавих російських імператорів, що одягнені в обшиту хутром парчу і їдять лише сире м’ясо.

Треба було бачити й чути, як він розвалився на стільці, як корчить міни, плескає по товстих стегнах, як розпалює себе розповіддю, як говорить усе голосніше й голосніше, на межі крику, як зовсім мене ігнорує, іноді й не дивлячись у мій бік цілісіньку годину — я перевірив, засікши час годинником, — як уживає брутальні слова, які я ніколи б не вимовив у присутності жінки, тим більше власної дружини. І не було цьому кінця. Він також ніколи не марнував нагоди, щоб мене висміяти або нагадати мені, мовляв, усьому, що маю, я завдячую йому і лише йому.

«Я спинаюся на саму вершину бані Святого Петра, — розповідав він, — іду геть зігнувшись, отак, боком, стає дедалі вужче, піді мною провалля, якби хтось послизнувся, від нього залишилася б лише мокра пляма на мармурі, але в молодості людина смілива… зрештою, мабуть, не кожна, не уявляю собі, щоб твоя солодка манюня наразилася на таку небезпеку… не знаю, чи вона взагалі поїде до Італії, хоча ж недарма я передав королю всі плити до «Капричос» узамін на пожиттєву платню для мого Хав’єрчика, який завдяки цьому може мандрувати й навчатися, скільки влізе… менше з тим… я спинаюся вище, летить голуб, я пригинаюся, з кишені в мене випадає монета і падає з висоти! Здається, без кінця, а звук падіння до мене навіть не долітає. Хай мене грім поб’є! Там, унизу, якийсь жебрак точно одразу відчув силу в ногах і побіг за нею через півбазиліки. На здоров’я, думаю я собі, випий дещицю за моє здоров’я, щоб я зліз звідси живим. Урешті-решт, я досягаю самої вершини, витягаю з кишені різець і виписую під куполом: Фран. Ґойя. Тож якщо ти, моя крихітко, колись замислювалася над тим, чиє прізвище виведене в найвищому місці найвищої споруди цілого християнського та язичницького світу, то я тобі відповім: прізвище твого свекра, який намалював за життя кілька картин, подарував вам цей будинок, а тепер сидить перед тобою і любісінько попиває шоколад».