Яцек Денель - Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

І вже за мить розповідає, як він поїхав до Риму з тореро, і вони навчили його найбільших секретів кориди, і вже кидається до стільця, наказує мені підвестися і вдавати бика, щоб він міг, тримаючи в руці коцюбу, показати, як він поводився на арені в часи молодості. І неодмінно вкотре сповістить її, що коли мені було чотири роки, я злякався жаби, і це переконало його в тому, що тореро мені ніколи не стати. Але вже за якусь мить Ґумерсінда слухає, як він закохався в молоду черницю і запланував викрасти її з монастиря, навіть купив з цією метою добрячу линву і був готовий обманути охорону, залізти на мури і добитися свого, але донька мотузника виявилася такою гарненькою, що він відмовився від черниці.

«Північ? І справді! — вдавав він здивованого, коли я писав йому, що Ґумерсінда вже падає з ніг і їй треба вже відпочивати, — а то вже я у вас, діти, засидівся!» І вставав із крісла, важко сопучи, дивлячись спідлоба, немовби я порушив святі правила гостинності, й неквапом виходив — тільки для того, аби наступного дня з’явитися знову й вигадати чергові історії: про горду Тірану, про герцогів і герцогинь, про карети та полювання, про те, скільки дроздів він застрелив тут, а скільки зайців — там, і що в цілому Мадриді досьогодні мало хто зрівняється з ним у пострілі з двохсот кроків; від нього не було ліків.

Не можу сказати, що мені стає прикро, коли гарна дівчина слухає мене уважно і сміється з моїх жартів. А Ґумерсінда мала на вибір чоловіка-молодика — додам, що гарного, бо тоді він іще був менш грубий і доволі схожий на мене в молоді роки — і свекра: старого дідугана, глухого, спрацьованого, який уже давно закинув одяг majo і радість випивання до ранку в місті, але досі мав у собі дещо, що змушувало жінок мокріти між ногами. Нема чого критись; я знав, що подобаюся їй, хоч усе це було, певна річ, цілковито невинним, я ніколи б не наважився порушити божі та людські закони заради якогось мацання.

Мені було жаль, по-простому, по-людськи цієї молодесенької сімнадцятирічної дівчини, майже дитини, зачиненої на цілий день у великому будинку, без розваг, зате з буркітливим чоловіком. «Слухай, — казав я йому, іноді навіть у її присутності, щоб його присоромити, — на що це схоже, щоб свекор виявляв більше ніжності до невістки, ніж чоловік до дружини». А він тільки відповідав безглуздим: «Авжеж, на що це схоже?» — і виходив набурмосений. «Закінчиться тим, що твій первісток буде більш подібним до діда, ніж до батька». А він знову бундючився і виходив. Я робив, що міг, аби їй полегшити життя. Від щирого серця. Але я збрехав би, якби сказав, що не приносило мені втіхи відчуття, що якби я захотів, вона б за п’ятнадцять хвилин була моєю. Щойно я заходив, а вона вже вся сяйлива, уже питає: «Що вам принести, тату?», «Чим вас, тату, пригостити?», вже то з шоколадом біжить, то з підігрітим обідом, якщо я зголоднів за роботою; вона ніколи не кличе служницю, завжди все сама приносить. Хоч до рани прикладай — скарб, а не дівчина. А поруч мій син Хав’єр, такий розтелепа, що й соромно сказати. Та лихо не без добра, бо, врешті-решт, він принаймні змайстрував їй дитину: у неї спух живіт, вона стала капризна, як то вагітні, й ще гарніша. «Ого, — кажу я, — старі баби у Фуендетодосі казали, що як вагітна гарнішає, то носить хлопчика, а як марніє, то дівчинку. Я роблю з цього висновок, що ти подаруєш мені онука, а не онучку!» А вона лише несміливо посміхається — ех, яка солоденька!

Відколи вона завагітніла, батько з’являвся в нас не щодня, а двічі на день — диво-дивина, що він мав ще час на малювання чого-небудь. Він навіть іноді в нас мешкав, мати так само. Вони отримали собі постійні спальні — кожне окрему, в іншій кімнаті він розіклав мольберти, привіз паки полотна, підрамники, слоїки з пігментами та фарбами — відтоді про жодну нашу самостійність уже й мови бути не могло. Все для того, аби грітись у нашому теплі. Він запобігав, підлещувався, туркотів — і ще більше показував мені, що я йому лише заважаю.

Тільки тоді я почав розуміти його жарти, мовляв, онук точно вдасться скоріш у діда, ніж у батька, ту його нестерпну впевненість, бундючність, ніжність, із якою він клав руку на живіт Ґумерсінди. Скільки разів траплялося, що коли він приходив до нас із візитом, я одразу ж знаходив собі якісь заняття в місті, хапав на льоту капелюха та зникав за порогом? І раптом я зрозумів: чи мало він мав нагод накласти на неї лапу, використати всю свою силу переконання, штучки, випробувані багаторазово на натурницях і герцогинях, міщанках і селянках? Отих жартів, тих поглядів, коліна, встромленого між стегна?