Яцек Денель - Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

Зі свого шлюбу я пам’ятаю небагато — лише ранкове лежання в ліжку, коли увесь дім був уже на ногах, батькові підмайстри лаштували на патіо столи з дощок на хрестовинах, найняті прислужниці дзвеніли в кухні сковорідками та каструлями, а я боявся розплющити очі й вийти назустріч цьому дню, з його бучністю й остаточністю вибору, якого я, взагалі-то, сам і не робив.

А потім уже тільки уривчасті спогади: новий фрак, вишитий пучками конвалій, що його батько замовив у кравця Еррери, тиснув мені під пахвами, коли я зав’язував краватку; сходячи на перший поверх, я проминув служницю, яка несла на лопатці двох дохлих мишей, вишпортаних із пасток. Від церемонії в моїй пам’яті не залишилося геть нічого. Самі лише заставлені столи, спека, те, як піт стікав мені по шиї і всотувався у краватку. Невиразну міну Ґумерсінди — бідолашна, вона майже нічого не з’їла, бо мій фрак — це ще пустощі порівняно з її корсетом. Вона дзьобала, як дівчата з доброго дому: шматочок м’яска, п’ятнадцять разів пережований однією стороною зубів, п’ятнадцять другою, поглинання, ковток води, шматочок баклажану і знову: п’ятнадцять, п’ятнадцять, поглинання…

Ревіння родичів, масні жарти, які мене не смішили, а викликали огиду. І ранок із простирадлом, вивішеним для огляду — з червоною плямкою, як із роздушеною комахою. Ранок, яким почалося моє доросле життя. Невідомо навіщо.

Невістка в дім — це як гість у дім. Треба прийняти з відкритими обіймами, розважати, а не залишати її в кімнаті, як непотрібні меблі. Мені здавалося, що шлюб щось змінить, тоді як цей відлюдник і далі мовчав; він бродив з кутка в куток, то книжку почитає і відкладе, то у вікно витріщиться, то щось крадькома в ескізнику помалює. І все. А тут молода жінка, злякана, не призвичаєна до чужого дому — і допомоги ні від кого не діждеш. Свекруха її любить не вельми, з примусу заговорює, але знову-таки часто не заходить. Тільки й залишається, що свекор, який з ранку до вечора ґарує на цю родину, до того ж, глухий як пень, навіть якщо з певним почуттям гумору і щирістю до дещо розгубленої дівчинки. Утім, що ж поробиш, якщо іншої можливості не було? Я її розважав. Справжній чоловік завжди знайде час, щоб пожертвувати для добра інших людей.

Розмова з глухим — це монолог глухого. Написане, навіть швидко, навіть нервово — це лише уривки. Лиш одна жінка сиділа зі мною годинами — то слухаючи мене, то записуючи довгі, складні речення, сповнені жартів та ігор, які я потім прочитував, сміючись або серйозно киваючи головою. «Ти киваєш головою, як старий мул, Пако», — одразу ж писала мені вона. А потім лише «старий мул», і ми обоє знали, про що мова; відтак для розтлумачення складної справи достатньо було кількох її умовних знаків і якихось дописок, схожих на орнаменти. Але вона вже померла — може, напилася холодного оранжаду зі снігом з Ґвадаррамаса і її скосила літня лихоманка, а може, її отруїв лікар за наказом двору? Так чи інак, вона розкладається у своєму склепі в отців-місіонерів, і через три роки від неї залишився лише скелет, прикритий зливою чорного волосся, що рудішає в темряві.

Отже, до Ґумерсінди я радше говорив, ніж читав те, що вона мені писала, почерком, зрештою, дрібним і несміливим, щоб я міг розібрати його неозброєним оком. Я розповідав, як у дитинстві, у Фуендетодосі, я нарисував на стіні свиню простим шматком обгорілого патика, а панотець, який ніс до млина мішок зерна і саме проходив мимо, зупинився і наказав вислати мене до художньої школи в Сараґосі. Певна річ, я взяв це з Вазарі — можливо, я і неотеса з села, але своє прочитав — хоч отой панотець, що йшов до млина, навряд чи міг послати туди парубка, це мій винахід. Головне, щоб історія була доброю.

Чи бачили ви колись, як туркоче тетервак чи, може, радше глухар? Як надимається, пиндриться, піднімає високо голову, розгортає хвоста, він не має поняття, що відбувається навколо, зосереджений тільки на собі — бо ж не на якійсь самиці, яка насправді випадкова? Якщо так, то ви бачили мого батька.

Тут, за межами кола, чути передусім проповідь: бекання, але не монотонне, радше екстатичне, уривчасте, що ледь приховує піднесення; однак уже за якусь мить вухо вихоплює загальне шелестіння — це стегна труться під полотнами фартухів і спідниць.

Ті, що сидять у першому ряду і не мусять виставляти на показ складені побожно — чи, точніше, безбожно — руки, порпаються грубими палюхами в чутливих закамарках тіла, крутяться на землі, сідлають якийсь камінь і труться об його шерехату поверхню; сопуть, охають, зойкають. Штовхаються, з ненавистю позирають на сусідок, форкають. Кожна з них знає, що він мав їх усіх — ту тільки раз, ту неодноразово, ніч у ніч, ту впіймав іще на льоту, скинув із мітли і на власну мітлу настромив, ту кинув у болото і так відрепіжив під струменями дощу, що її аж досьогодні свербить від одного спогаду, ту впіймав у монастирській келії, іншу в карнавальній процесії — вона лише кувікнула під маскою, коли він задер їй спідницю.