Яцек Денель - Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

Звідти, де ми стоїмо, не видно суті справи — але беззуба, широко відкрита паща з малиновою намистинкою язика, що виблискує в кутику, доволі промовиста, аби зрозуміти стільки ж, скільки перехожий хлопець, який перед тим, як відвернути погляд, трохи довше приглядається до запханої під спідницю руки. Саме звідти навсібіч розходяться дрижаки, звідти випромінюється чутливість, саме ця рука, її наступні обертання, розтягує в посмішці губи молодшої жінки, яка тремтить одразу ж за спиною тієї (вона сидить так близько, що може відчувати її тремтіння стегном, яким торкається її міцного заду).

Той, хто проходить, бачить саме дно чорноти, початок, що криється у грубих складках. Він іще не знає, що взявся саме звідти, що звідти взялась уся решта світу — двері, до яких він прямує, здаються йому порятунком, він відвертає погляд, прискорює крок. Його жене подвійний сміх, хихотіння та регіт, змішаний із подвійним уривчастим подихом.

Ти, якому несила (Tú que по puedes). Серія «Капричос».

Авжеж, я рисував. І навіть малював. Попри вульгарність натурниць, попри уникання батька, його крики, вибухи його люті, коли щось у картині не виходило — негарно лягав колір, сходив попередній шар ґлізалі, з’ясовувалося, що рука занадто довга, хоча досі виглядала цілком достовірною — мене манило і до його майстерні, і до самого малювання. Я не любив усієї технології — перетирання пігментів, змішування із в’язальною речовиною, перевірки, чи консистенція не є занадто рідкою або густою, миття пензлів… Я завжди вважав, що живопис повинен бути гарним і чистим мистецтвом, а не чимось середнім між простацькою роботою тинькаря, нудною аптекарською точністю та приземленими обов’язками покоївки. Мені здавалося, що старий — із його бризканням, харканням, плюванням на підлогу, з його звичкою мастити брудними пензлями все, що стояло або лежало під рукою, з киданням брудного шмаття на землю і підніманням його, коли йому знову заманулося стерти надто грубе імпасто, але не хотілося шукати нову ганчірку — був якимось ошуканцем, що удавав справжнього художника, який повинен творити зі спокоєм, із нахмуреним чолом, у гарному багатому одязі, як панове та пані, яких він зображує на портретах; лінії повинні бути гладкими й гармонійними, кольори — приємними для ока, теми — приємними для душі.

Із часом я позбувся замилування вилизаними картинами Менґса і навчився цінувати те, що робив старий — шерехатість контурів, дикі зиґзаґи відлисків на вишивці, різкі контрасти, — однак його метод малювання дотепер вважаю відразливим; донедавна я прокидався іноді з кошмарного сну, в якому він бере щойно закінчену мною картину страшенно брудними ручищами й залишає на ній величезні масні коричневі плями, що їх неможливо усунути. «Пусте, пусте, — казав він завжди в цьому сні, — так навіть краще, трохи тіні з боків не завадить».

Від батька я успадкував звичку носити з собою зошит-ескізник; мій був завжди елеґантним і в повному порядку, оправлений у темний марокен із золотим тисненням вздовж країв. Я занотовував там форми псів, котів, мандрівних торговців, дикі візерунки, які на стінах будинків під сліпучим сонцем рисують тіні ліхтарів і кутих балюстрад; я відтворював лінії кінської спини, білий полиск на вичищеному заді коня, шорстку шерсть мула, спільне зусилля гілок, що опираються осінньому вітру; форму носа та чола матері, згорбленої над п’яльцями, або серйозне, зосереджене обличчя кухарки, якщо вона знаходила мить мені попозувати. Я не вів щоденник, оскільки думав, що молодий хлопець у моєму віці не має надто багато цікавого розповісти про світ — але може відтворювати, нотувати, записувати його прекрасне, захопливе багатство, від найменшої краплі води на тарілці до гірських пасем. Мені здавалося це само собою добрим.

Я волів не показувати ці рисунки старому — для нього те, що не повнилося відьмами, насильством і брудом, не було цікавим; але якщо він тільки помічав, що я рисую, то підходив, кривився і говорив, наприклад, таке: «Ну, роззяво, схожості ти не січеш, хе-хе, ну, поглянь-но, — і креслив рисунок грубими темними лініями, — тут ніс, так, а тут, дивись, яке воно темне, а тут рука світиться на чорному сукні…». Йому здавалося, що він покращує рисунок, а мені — що безповоротно його нищить. Він віддавав мені його з посмішкою, немовби відчував, що показав правильний шлях; а я дивився на ці чужі, різкі риси, й у мене зволожувалися очі: що це за брутальний шрам іде через щоку, надаючи їй начебто «правдивішої» форми! Що за гидотні мішки навколо ока? Де поділася вся краса й чарівність — що ж, якщо дещо порушені пропорції? Де гладкість і шарм деталей — точно вирисуваний кант мережива та пасма волосся?