Яцек Денель - Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

За все своє життя я познайомився лише з одною-єдиною людиною, свідомою всього багатства знань, яке випливає з того, що інші вважають звичайним зляганням. Ля Альба! Це була не жінка, а чоловік із тонкою талією, довгим чорним волоссям і добрячими цицьками, це була наймогутніша людина в королівстві. Про неї казали, що вона могли би пройти через усю Іспанію з одного кінця до другого і жодного разу не покинути свою землю; це правда. Але йшлося не лише про багатство — вона, якби заповзялась, то справді перейшла б через усю Іспанію — через найгірші пустирища, через повну розбійників глушину — в одній парі балеток!

Навіть діти припиняли ігри, щоб на неї подивитися.

З якою працьовитістю вона виводила у своєму записничку довгі історії; немовби хотіла мені розповісти все своє життя — і як я шкодував, що не міг почути її голосу! Іноді я його собі уявляв: низький і співучий, хрипкий, коли вона лютилась, і лагідний у години ніжності. А ніжності, попри всю силу, вона мала в собі стільки, що могла би нею обдарувати з десяток жінок і чоловіків, бо мала двоїсту ніжність — чоловічу та жіночу.

Вона постачала мені шльондр із Кадиса, солодких пташечок, і писала, що наказувала візнику, якому довіряла цю делікатну справу, вибирати найбільш схожих на неї; він страшенно від цього шарівся, кретин. Але привозив їх із портових таверн — високих, засмаглих, зі скуйовдженими чорними кучерями. А я їх рисував. Ля Альба іноді мені асистувала — сиділа у принесеному спеціально з тераси зручному кріслі й гралася з мавпочкою або з Чорнушкою, Марією де ля Люз, донечкою її чорної невільниці, а я наказував дівчатам прибирати щоразу нові пози. «Мушу намалювати одну святу для олтаря під Сараґосою, — казав я, — то оця саме годиться! Нехай побожні поклоняються гріховним!» Вона дивилася на мене через плече і сміялась, — я відчував вухом її подих, — коли рука ходила особливо швидко і на раз-два на аркуші з’являлася маленька фігурка, що куйовдить чорне волосся, або тримає нічний горщик, або замітає підлогу. «Я могла би все життя замітати підлогу, — писала вона мені, — це цікавіше, ніж бути собою». Але сама вона ніколи не позувала для мене ні з мітлою, ні з нічним горщиком. Іноді вона наполягала, щоб я переспав з однією із дівчат. Писала: «Ґойє, розслабся». Мені не хотілось. Мабуть, вона вважала це невдячністю, дулася. Врешті-решт, посилала їх до бідного братика Базиліо, він ніколи не перебирав харчами й завжди користався. Ех, що ж це був за дармоїд: такий ніби сиротина, дурнуватий нікчема, який падав із подарованого герцогинею мула, але зі своїми справами впоратись умів. Колись він гупнувся з того мула в рів, вимазався в багнюці, як чортзна-що, весь кортеж зупинився і всі регочуть із братчика, який видряпується на дорогу, сповзає, знову видряпується, і вже герцогиня зістрибує з коня, вже летить у білій сукні, вже йому руку подає, вже обціловує його, вся брудниться й носить ці плями на білій сукні й червоній стрічці, як ордени, і промовляє до них усіх: «Він один мене розуміє, я від початку знала, що він один має таку ж душу, як моя». Ну, тому він і заростав жирком, і користувався ними, потвора, хай йому грець, мені для нього нічого не жаль. Не моїм користувався, не мої він їв ласощі. А Лузито? Це був красунчик, хлопець як мрія, кучерявий, чарівний, із вогником в очах, вона називала його своїм найулюбленішим синочком, він носив за нею парфуми та сорбети. Або Ля Беата, втілений монстр, стара дуенья, яка всюди бачила диявола, засушена, з білим обличчям, немовби посипаним білою пудрою, ходячий артритний труп, що дріботить крочками попід сукнею, наче повільна заводна іграшка.

Я рисував її карикатури, Альбі вони подобались. Я навіть дві намалював — на одній Чорнушка та Лузито тягнуть Ля Беату за шлейф сукні, а вона шкіриться, мов розлючена капуцинка, на другій вона відганяє розп’яттям Альбу, яка намагається пофарбувати їй губи. «Ходи, ходи, — сміялася вона, — помалюємо отой твій скелетик, щоб він подобався іншим трупакам, як дійде до діла!»

А я? А що ж я? Я був доповненням, був придворним, був її любим Глухарем, так само, як Лузито був Синочком, Ля Беата — Смертонькою, дон Базиліо — Затинакою, Марія де ля Люз — Чорнушкою. Ми були її збираниною покидьків, відходів, калік. Вона мала черепаху без однієї ноги й мавпочку без хвоста. «Мій дідусь, який мене виховував, — написала вона мені колись, — дванадцятий князь Альба, мав клишоногого карлика Беніто, що завжди ходив перед ним із приколотими до кволих, кривих грудей усіма орденами свого пана. Це раз і назавжди навчило мене нехтувати багатством і почестями». А яку вона при цьому енергійну крапку поставила! Така крапка є сама собою витвором. Нічого дивного, що вона саме нам відписала усе своє майно — чверть Іспанії. Ну, може, і не чверть. І, може, не все, але чимало. Вона була останньою герцогинею Альба — чоловік прийняв її прізвище, щоб не занепав рід, але сам помер і дитину не змайстрував. Не надто працьовитий, так би мовити. Все пішло на якихось там Стюартів, ніхто з цього фільварку чудес не дістав ані гроша, крім мене — але я не для себе просив. Я попросив для Хав’єра, який тоді був іще найкращим видовищем у Мадриді.