Яцек Денель - Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

Існують речі, про які неможливо говорити. Про них можна лише малювати. Але, правду кажучи, і це неможливо.

Отже, з ліжка до мольбертів злізла чужа людина. Передусім нам усім чужа — бо до нього не долинали жодні слова; він сидів у своїй майстерні, наче риба в акваріумі, коричневому, темному, вкритому дивними водоростями: сувоями полотна, скелетами підрамників, зішкрябаною фарбою, і працював без перепочинку, часто ночами, через що випалював ще більше свічок, аніж колись, а одяг і вся підлога майстерні були всіяні краплями й перлистими смужками воску; він брався за всі замовлення, аби лише довести, що все ще вміє малювати, почав ходити на збори до Академії, аби припинити всі чутки, мовляв, «Ґойя здувся», які поширювали злостиві базграчі, і сидів на цих зборах, нічого не розуміючи, але роблячи — я так собі уявляю — розумну міну, немовби чує кожнісіньке слово і глибоко його обмірковує; він малював жахливі картинки на блясі — пожежу, жертв кораблетрощі на голих скелях, злодіїв, що накидаються з ножами на мандрівників, тюрму, божевільних, з’юрмлених у коридорі лікарні; дотепер у моїй пам’яті збереглися цілі сцени: спотворені жахом обличчя, повикручувані руки, розпачливі жести; я підкрадався настільки близько, наскільки можна було, і спостерігав зі сховку, з-за якогось полотна чи стільця, як посопуючи, мугикаючи, відходячи від картини та знову до неї підбігаючи, накладає на полотно грубу, оліювату чорноту кайданів, бризки білої піни, що омивають труп, червоно-коричневі, сухі плями — кров, що просочується в пісок під колесами диліжансу. Якщо він помічав, що я стою поруч — уздрівши мене краєм ока, відчувши вібрування мого подиху на задній частині опущеної до землі лівої руки, або просто маючи враження чиєїсь присутності, зосередження уваги, так, як це іноді трапляється з кожним із нас, він рвучко обертався і проганяв мене за двері; іноді це мало ознаки гри: він охав, гавкав і гарчав, лоскотав мене під пахвами; однак, як правило, він по-справжньому лютував, особливо, коли малював сцену з божевільні — одразу затуляв її полотном і хапався за якусь планку або ганчірку, щоб вилякати мене з майстерні. Він послав потім цю картину Сапатерові, не знаю, що з нею зробили його спадкоємці, а собі намалював іншу, таку саму, кількома роками пізніше. Так чи інак, я не міг із ним порозумітися. Він ще не вмів читати з руху губ, а я майже не вмів писати; він дратувався, коли я поволі, старанно виводив чергові літери, й силкувався відгадувати слова; але невдовзі забував, що було спочатку, і лютився ще дужче. Тоді я зрозумів, навіщо нам великий будинок. Великі будинки потрібні для того, щоб уникати одне одного. А якщо хтось глухий, від нього ще легше сховатися; можна перебігти одразу в нього за спиною з кімнати до кімнати — аби лише непомітно, щоб він не відчув стопами тремтіння підлоги; але коли тобі десять років, можна бігати легко-легесенько. Я навчився швидко й розбірливо писати, щоб наші розмови тривали якнайкоротше, і разом із тим прийшло бажання читати — батько був байдужий до книжок, мати мала тільки молитовну книжечку, але в школі, крім страшенно нудних молитовних списків, було у священиків трохи цікавих книжок зі старих, кращих часів. Коли я підріс і мав у собі більше сміливості, то іноді запитував деяких знайомих батька про книжки, які вони найбільше цінують — і якщо не знаходив їх у бібліотеці піярів, під час наступних відвідин випрошував, щоб вони їх позичили; мені не можна було, певна річ, звертатися до гостей у вітальні, але я міг стати перед ними в коридорі (випростаний, зі спітнілими долонями), коли вони заходили або виходили з дому; часто я отримував запотиличника від служниці або від батьків, але траплялося, що все ж діставав омріяну книжку і прожогом летів до кімнати, щоб узятися за читання. Пан Мартінес, який одного разу приїхав з Кадиса на довше у справах і бував у нас досить часто, переконував батька відрядити мене до закордонної школи, але той відповів коротко: «Хав’єр — художник. Природжений художник. Він успадкував це від мене. Будь-яка наука, крім науки малювання, для нього гаяння часу. Не кажучи вже про гроші. Зрештою, книжки — це те саме, чорт забирай. Гаяння часу. Стільки доброго світла псу під хвіст».

Але, глухнучи, батько передусім став чужим собі самому, собі колишньому; він змінив звички, тон голосу, спосіб роботи; він нервував з першої-ліпшої нагоди. Це правда, що він завжди був шаленцем, але тепер нагадував упійманого в пастку вовка, який покусає всіх, хто трапиться під руку, хоча з кожним випадом та клацанням зубами у м’ясо й кістку його лапи ще глибше увіп’ються зубці.