Яцек Денель: Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

переслідували гарну дівчину, біжучи нашою вулицею, отут, якраз попід вікнами нашого будинку, якого тоді ще навіть не було, вздовж вітрин крамнички з парфумами та золотими дармовисами, якої тоді ще не відкрили і в якій ще не порядкував старий дон Феліціано, бо навіть його ще тоді не було на світі; а бігла та дівчина… ой, бігла… а переслідували її ті majo , ой, переслідували… поки не впіймали; а були вони такі пристрасні, що роздерли на ній усі шати, зірвали мантилью і шаль, якою вона затуляла обличчя — і стали як укопані. Бо під атласом та адамашком відкрилося смердюче тіло, обліплений сухою шкірою труп’ячий череп, що вишкірив жовті зуби. Вони розбіглися навсібіч, тіло в одномить обернулось у пил, разом із усіма стрічками та шлярками, а вулицю відтоді назвали вулицею Розчарування. Так розповідала кухарка, взявшись — я бачив це крізь дірку від ключа у дверях комірчини — руки в боки, присадкувата, рум’яна, освітлена снопами іскор, а шліфувальник, який цієї історії не знав, бо походив звідкись із-під Мадрида, прикладав до гострильного каменя чергові ножі та ножиці, притакуючи та мугикаючи між одним скреготом заліза і другим. Але батько — я в цьому якнайщиріше переконаний, якщо він саме цього й не говорив, якщо саме цього не виплюнув з іншими образами, якими він мене обкладав — завжди вважав, що вулиця називається так тому, що я, Хав’єр, прийшов у світ у будинку, який стояв якраз на ній, в алькові на другому поверсі, в помешканні портретиста і віце-директора Королівської ґобеленної мануфактури Санта-Барбара, а відтак — королівського художника Франсиско Ґойї-і-Лусьєнтеса.

Коли Хав’єр прийшов у світ, ще на Калле-де-Десенґаньо, старші діти вже померли: і первісток Антоніо, й Еусебіо, і малий Вісенте, і Франсиско, і Ерменґільда; Марії де Пілар не допомогло навіть ім’я, яким ми довірили її під покровительство Діви Марії Сараґоської. Я ніколи не говорив цього Хав’єрові, бо тоді намагався не розбещувати дітей, виховати сина справжнім чоловіком, не те, що тепер, коли серце моє зм’якло і я перетворився на стару слізливу руїну, до того ж, глуху як пень, що вельми допомагає переносити дитячі крики; а отже, я ніколи не говорив цього Хав’єрові, але коли Ля Пепа його народила і лежала в ліжку, виснажена, з чорними кучериками волосся, приклеєного до мокрого чола, на яке спадисте світло від вікна клало велику пляму, як із олив’яного білила, я побіг до міста і кричав усім знайомим і незнайомим, що немає в Мадриді кращого видовища, ніж цей хлопець.

Після нього ми пробували ще, зважаючи на те, що й він не залишиться з нами занадто довго. Моя світлої пам’яті дружина Хосефа Байеу, тобто просто Ля Пепа, якщо не чепурилася, лежала в ліжку — або після пологів, або, якщо був викидень, з черговою кровотечею, точнісінько як королева Марія-Луїза; одна мертва дитина за другою. Колись я навіть намагався порахувати — так було зо двадцять разів. Але, на жаль, вижив лише Хав’єр. На жаль — лише, і на жаль — Хав’єр.

Старість — гидотна. Її запахи та фактури. Слізливі очі, почервонілі оболонки, полисілі вії та брови, обвислі складки тіла, лишаї. Її ненажерливість у висмоктуванні решток, її пожадливість, накидання на миску з гучним плямканням.

Кажуть, гарно постаріти парою. Хіба в товаристві червивіти й миршавіти краще, аніж самому? З усіх шабашів світу найжахливіший — шабаш старості, на який молоді, замість злітатися, причалапують із накладеними на гладкі обличчя масками зі зморщеної шкіри.

Око — не менш слабке за решту тіла, воно бачить лише найяскравіші контрасти: пляму світла на кінчику носа якраз над темною смужкою беззубого рота. Чорні трупні тіні під навісами надбрівних дуг, а навколо них — світлі кола щік і чола. Блиск срібної ложки над заглибленням тарілки, плямкання, вихудлі пальці, що виринають із темряви широкого рукава. І чорні, збільшені пожадливістю зіниці, оточені білками вибалушених очей. Обжертися життям, поки воно не скінчилося.

Ох, з якою відразою ми дивимося на своїх батьків, коли вони перетворюються на змиршавілих, ненатлих монстрів, зіпсовані механізми, діряве начиння.

Ох, із яким нерозумінням ми дивимося на наших дітей, коли вони бачить у нас змиршавілих, ненатлих монстрів, зіпсовані механізми, діряве начиння. Усередині ми й далі залишаємося молодим амбітним хлопцем, який їде до великого міста з одним лише згортком; ми й далі залишаємося молодою, доволі гарною дівчиною, яка каже собі: «Ох, життя, ми ще побачимо, хто кого!».

Читать дальше