Маті Унт - Прощавай, рудий кіт

— Аарне, я радію, що всього цього не бачить твій батько… Це б його вбило. Твій батько спитав би: «Хто зробив мого сина нахабою, хуліганом? Хто?» Так, саме це він спитав би. Я теж питаю про це. Скажи, хто зробив тебе таким? Хто?

— Ти, — мовив Аарне. — Ти зробила мене таким.

Тітонька Іда безпорадно закліпала очима і зблідла. Вона ніби хотіла щось сказати, але не могла. Аарне ступив крок до неї. Тітонька обмацувала руками довкола себе, наче шукаючи стілець, щоб сісти. Проте стільця не було.

Ніхто не встиг поворухнутись, як тітонька Іда поточилася і впала на підлогу.

Аарне повторив другі питання двадцяти трьох білетів. Завтра перший екзамен — фізика. Дні проминули швидко, і як сон. Місяць, цілий місяць. Уже кінець травня, за вікном шелестить молоде листя, дні стали довгі.

Аарне думав про екзамени без страху. Майже щодня вони з Індреком готувалися, і все було гаразд.

Учора на консультації до Аарне підійшла Лінда:

— Аарне, тітонька Іда повернулася з лікарні і хоче тебе бачити.

Хлопець нічого не відповів. Він не міг нічого відповісти. Чи він винен у тому, що з тітонькою Ідою стався інфаркт? Звісно, винен. Можливо, треба було зовсім по-іншому поводитись? А як? У вісімнадцять років так важко зрозуміти, що робити, аби у тітоньки Іди не було інфаркту. Ні, Аарне робив, що міг.

Він склав книжки. Фізики більше не торкатиметься. Завтрашній день покаже…

Аарне вийшов. Сонечко пригрівало наче серед літа. Його пойняла якась нудьга. Вулиці майже вимерли в полуденній спеці. Собаки лежали у затінку, висолопивши язики. Дівчина у пляжному костюмі сапала грядки. Аарне не подобалось улітку в місті. Він сумував за пахощами свіжого сіна, за білими ночами, коли в тумані монотонно дере деркач. Йому хотілося взяти до рук косу і відчути, як ранкова прохолодна трава лягає під ноги, послухати літнім вечором далеку пісню.

Він більше не думав про мету життя та інші абстрактні речі. Якщо вже тобі дано життя, треба жити, з метою чи без неї. Без мети живеш, як тварина, з метою — як людина.

Тільки не треба весь час думати про мету життя. Мета приходить, коли ти працюєш. Без праці немає мети, є тільки шукання. Лише вмираючи, помічаєш, що все життя шукав і нічого не знайшов. Може, ти навіть не розумієш цього. Про це знають інші, але вони промовчать.

Він боявся зустрітися з Майєю. Дивно, але те, що почалося туманної грудневої ночі, ще не скінчилося. Якось він одержав од Майї листа. Дівчина докоряла йому. Писала, що багато в чому допоміг їй начебто Аарне, а потім усе відібрав. Та вона все одно вступатиме до художньої школи. Аарне зрадів. Ця звістка ніби пригасила почуття сорому, що мучило його. Аарне подумав, що, може, він справді зробив для цієї людини щось добре. Він зробив би ще більше, аби любив… Але любові уже немає. «Ти не зміг мене змішати з гряззю», — писала Майя. Як могла вона бути такою несправедливою! А може, всі жінки, нещасливі у коханні, такі? «Я неодмінно буду щасливою, — закінчила Майя. — Буду щасливою на зло тобі». — «Вона має рацію, — подумав Аарне. — У неї є все — домівка, тепло, затишок». І одразу хлопець відчув, який він бездомний порівняно з Майєю. Він ще міцніше стиснув кулаки і наказав сам собі:

«Геть сентиментальність!»

Але сентиментальність гладила його по голівці, усміхаючись глузливо й тепло.

Увечері він пішов на маленьку вуличку. На гравієвій доріжці з скакалками стрибали діти. Листя шелестіло. Так тривожно шелестить воно, коли починаються білі ночі.

Він натиснув кнопку дзвінка. Двері відчинила Лінда. Вона сказала, що тітонька у своїй кімнаті. На порозі в ніс Аарне вдарив міцний запах ліків. У кімнаті було сутінно, і Аарне нерішуче зупинився біля дверей.

— А-а, — мовив хтось. — Іди ближче… В кутку, на канапі, він помітив тітоньку Іду, обкладену подушками. Аарне сів у крісло.

— Ну… як ти живеш?

— Добре, — відповів Аарне.

— Екзамени вже були?

— Ні, завтра перший. Помовчали. Десь під стелею дзижчала велика муха.

— Ну, нічого, Аарне. Можливо, ти ще навчишся поважати працю й бачити красу…

— Можливо…

— Так.

Безглузді слова метались по кімнаті, наче сонні риби в акваріумі.

— Так, — повторила тітонька. — Час покаже, хто правий… Може й ти колись зрозумієш, що… Як ти думаєш?

— Можливо.

— Так… адже пристосовництво… — Тітонька знайшла під подушкою носовичок, висякалась і вела далі: — Справді… Шкода, що серед молодих так мало тих, хто думає про майбутнє… А втім, досить, який сенс про це говорити…