Маті Унт - Прощавай, рудий кіт

— Я завжди був такий. Ти ж знаєш.

— Ти ще й хвалишся цим?

— Ні, не хвалюсь… Мамо, ти все-таки помиляєшся… Я думаю дуже багато.

— Неправильно думаєш, сину.

— Кожна людина певна; що думає правильно!

— Спробуй думати так, як інші, Аарне.

— Не хочу!

— Все одно колись доведеться. Адже сам не будеш.

— Я не вірю, — прошепотів Аарне. — Не хочу ставати тверезим, тихим, порядним… Не хочу!

— Чому? — На обличчі матері відбилося нерозуміння. Аарне не знав, що відповісти.

— Я хочу, щоб світ став кращий, — нарешті сказав він і засміявся. — А це зовсім нелегко.

— І заради цього треба робити боляче іншим?

— Часом інакше не можна.

— Як же ти думаєш жити?

Аарне носком черевика креслив на піску якісь фігури.

— Невже ти не можеш виправитись? — не вгавала мати.

— Як?

— Ти не можеш до неї підладитися?

— Ні, мамо. Так, як ти думаєш, не можу.

— Що ж ти збираєшся робити?

— Не знаю.

— Але нової квартири я тобі не шукатиму, — мовила мати.

— Знаю.

— Ну хіба ти не можеш робити так, як вона хоче? Вона людина старого світу, не заводь з нею мови про свій новий час. Невже ти не можеш її порадувати?

— Ні.

— Хочеш, щоб тебе викинули на вулицю?

— Ні.

— Що ж тоді ти хочеш?

— Я сказав, що не знаю… І все-таки… Я хочу жити й бачити життя… Я хочу… жити, розумієш?

— Хіба тітонька Іда не дає тобі жити?

— Не дає!

— Що ти їй скажеш?

— Я ще не знаю… Подумаю.

— Сину, прошу тебе, постарайся порозумітися з нею.

Під'їхав автобус. Звідусюди почали підходити люди — з валізками і пакунками.

— Гаразд, я спробую. Коли щось трапиться, то це буде не моя вина.

— Я вже маю йти.

Мати взяла пакунок і рушила до автобуса. За кілька хвилин автобус поїхав, розбризкуючи навсібіч грязюку і воду.

— Ну? — спитала тітонька. На колінках у неї сидів рудий кіт.

Роззуваючись, Аарне мовчки знизав плечима.

Якось увечері Аарне разом з Майєю пішли знову до Ести Лійгер. Майя сказала, що у неї в теці купа малюнків.

Еста Лійгер зняла вимазаний фарбами фартух. Вона трохи схудла, може, у цьому була винна весна…

— Ну, показуйте! — Вона одразу ж звернулася до Майї.

Вони знову розклали малюнки на підлозі і схилилися над ними. Лійгер казала Майї про щось дуже фахове. Аарне зазирнув через плече дівчини і відчув гостре розчарування. Ні, ні, все було гаразд, нічого поганого не скажеш, але це було найгірше… Старанно, коректно… Аарне на мить заплющив очі і відійшов убік. Він дуже чекав цього моменту. І ось… Ще минулого разу промайнула ця думка, тепер вона навалилася, мов важка хвиля. Майя слухала Лійгер і кивала головою. Раптом Аарне все стало гидке: і кімната, і мазанина на підлозі, і Майя. Це почуття було таке ясне і несподіване, що хлопець навіть злякався. Коли Лійгер спитала у Майї, чи вступатиме вона до художньої школи, дівчина відповіла: «Так». На друге запитання — навіщо? — Майя нічого не могла відповісти… «Вона піде, піде заради того, щоб не втратити мене…» — думав Аарне.

«Облиш, ти сам завжди це їй радив, — відповідала совість. — Як ти можеш так швидко міняти свої почуття?» — «А втім, я ще не зробив ніяких поворотів… Я не хотів цього! Звідки я міг знати, що так станеться?» — «Виходить, ти тільки тепер це зрозумів? — спитала совість. — Тепер пізно…» — «Замовкни», — прошепотів Аарне до совісті.

— Покажіть що-небудь, будь ласка, — вголос попросив він.

— Що?

— Покажіть свої роботи.

Аарне і Еста Лійгер були добрими друзями ще відтоді, коли хлопець ходив до початкової школи.

Еста Лійгер не здобула загального визнання, хоча була найчеснішою з художників, яких знав хлопець. Чому така невідповідність? Аарне часто думав про це. Якщо одна людина не зрозуміє іншої, то вона не зрозуміє і її внутрішнього світу. Як народжується загальнозрозуміле мистецтво? Може і мистецтво стане зрозуміле всім, якщо зібрати правду всіх людей — як бджола збирає з квітів нектар?

Нещастя Лійгер полягало в тому, що в її полотнах була тільки вона сама: чесна, шукаюча, сумна самотня жінка…

— Гаразд, я покажу… — нерішуче мовила Лійгер.

Аарне дуже хотів, щоб Майя була тактовною. Він добре знав Лійгер і її надмірну вразливість. Про одну картину Лійгер сама сказала:

— Я назвала її «Музика Баха».

Постаті поривалися вгору, тремтіли, іскрилися тонкими чорними лініями. Бах. Культ, дрож, поривання. Злітання вгору, громи десь у хмарах.

— Я люблю Баха, — сказала Еста Лійгер. — Ви мене розумієте?