Маті Унт - Прощавай, рудий кіт

Тітонька Іда, мабуть, не витримала більше дуелі і здалася.

Аарне, Аарне, як я зразу не збагнула, що нове покоління більш життєздатне, що у нього могутня духовна зброя і нам, старим, треба неодмінно зважати на це нове покоління. Пробач старій тітоньці Іді, яка неспроможна йти в ногу з прогресом!

Як це добре — їсти, їсти навіть тоді, коли збоку хтось стежить за тобою і думає про своє. Аарне знав, що це егоїстично й бездушно. Але нічого не можна було виправити, бо любов минула.

Він прибрав зі столу посуд. Тітонька взяла аркуш паперу, щоб написати матері Аарне.

«У нашому домі зараз чудові дні. Я ніколи не забуду вдячних очей Аарне, якими він на мене подивився, побачивши накритий стіл. Він, бідолаха, весь час був голодний, адже на дівчат іде стільки грошей. Дівчата люблять, коли хлопці водять їх у кіно… Прошу бога, щоб ці дні у нашому домі тривали якнайдовше.

Вірю, що все погане минеться.

Аарне, звісно, неакуратний. Я не звинувачую вас, що погано виховали його. Усе це від нашого державного ладу, при якому немає різниці між своїм і чужим…»

То був чудовий вечір. Тітоньці Іді дуже хотілося віддати Аарне всю свою ніжність.

Але хлопця це аніскільки не хвилювало.

Він сидів у кутку, і перед ним теж лежав аркуш паперу. Що їй справді треба? Тільки позавчора тітонька знайшла серед паперів Аарне аркушик з віршем Пушкіна:

В крові горить вогонь бажання,

Душа твій пломінь п'є до дна.

П'янить мене твоє кохання,

Ніжніш од мирри і вина.

Який жах! Тітонька Іда відчула, як тремтять їй коліна. Вірш викликає дивні почуття, це дуже небезпечний вірш. Адже ж Пушкін надто упадав за жінками, згадати хоча б деякі анекдоти…

Аарне все ще бачив перед собою Еду, коли вона йшла у вечірній присмерк. Дівчина йшла й боялася впасти… Аарне часом вважав, що знає дівчат, але, зустрівши Еду, почав сумніватися в цьому.

Майя проста і хороша. Еда вносить у серце неспокій, з Майєю той неспокій зникає. Котра з них йому більші потрібна?

«Я люблю Майю», — подумав Аарне і з острахом помітив, що думає про це зовсім байдуже. Він злякався і почав повторювати багато разів, що любить Майю. А проте…

«Що сталося між Едою і Тійтом?

Чоловіче, ти сам робиш так, щоб тобі було важко!..

За кілька днів 11-Б клас влаштував літературний суд-диспут на тему «Я хочу жити». Напередодні ввечері Індрек сказав Аарне:

— Я вірю, що все буде добре, боюся тільки одного: чи буде він у нас серйозний і значущий.

Андо, що стояв поруч, зневажливо стенув плечима. Цієї весни він ставився до всього ще більш скептично, ніж раніше. А втім, ніхто на нього не сердився, що він не брав участі у диспуті. Андо був гарний хлопець і визнаний спортсмен. Він мало говорив, і його вважали за сильного. Через це його ніхто не чіпав.

— Ти думаєш, що в залі сміятимуться? — запитав Аарне у Індрека.

— Ні, я так не думаю, але… Знаєш, по-моєму, не можна такі речі перетворювати на жарт!

— Розумію. Та все одно диспут не справить такого враження, як ми хочемо. Народ одійшов од війни, народ хоче танцювати!

Індрек дивно всміхнувся.

— Отже, виходить, що навчити може тільки війна?

— Так. А яка користь од уроку мертвим? Аарне ляснув друга по плечу.

— Гаразд, тоді хай дивляться і слухають живі. Ти не віриш, Андо?

— Ні.

— Чому? Чому, власне, ти не віриш?

— Я не вірю, що цей цирк може врятувати світ. Якщо буде війна, то вона буде незалежно від того, читатимемо ми свої вірші чи ні.

Індрек спохмурнів.

— Ти ждеш війни?

— Перестань… Зрештою не це важливо. Якщо вона має бути, то буде…

— Розтлумач.

— Я не пророк. Почитай ліпше гороскоп. А взагалі я думаю, що і ти, і я, і ота дівчина, яка йде коридором, це… хто?

— Ну? — спитав Індрек, засунувши руки в кишені.

— Ти, я і ота дівчина — люди. Але хто ми всі втрьох разом — цього ніхто не знає. Людину можна зрозуміти, а людей — ніколи.

— І треба тобі таке говорити, лякати людей?

— Люди мають жити в ілюзіях?

— Ілюзії все одно є, — махнув рукою Індрек, — навіщо їх руйнувати.

Андо всміхнувся сумно і зневажливо. Надворі посутеніло. Засвітилися вогні.

Літературний диспут пройшов добре. Наприкінці з'ясувалося, що в підготовці вечора взяв участь майже весь клас. Адже для інсценізації, яку робив Корнель, потрібні були і техніка, і освітлення, і звукове оформлення, й багато чого іншого.

Потім були танці. Вчителька Вернер дивилася, хто з ким танцює. Іво у супроводі джазового оркестру виконав пісню «Мовчати не можна».