Маті Унт - Прощавай, рудий кіт

Дівчина мовчки кивнула головою. Аарне опустив руку, глянув довкола і замість блискучих гір побачив околицю Тарту.

— Як ти догадався? — спитала Майя. Вона вже не плакала.

— Я знаю. По собі знаю.

Вони стояли дуже довго. Десь гуркотіла од вітру бляха.

Тоді вони ще не розуміли, що й місто буває гарне, і що в житті не завжди і не все треба узагальнювати. На горизонті сходилися блискучі рейки, в яких відбивалося небо.

— Ти щось малюєш?

— Малюю.

— Що?

— Великий горщик…

— Молодець. Як виходить?

— Нічого особливого. Потрошку.

— Гм…

— Що з тобою було раніше? — спитала дівчина.

Аарне трохи завагався, а потім сказав з несподіваною сором'язливістю:

— Майю, ти не могла б дати мені шматок хліба?

— Що?!

— Так, нічого! Я спробував зіграти сентиментального жебрака. Це дуже цікаво…

Аарне переступав з ноги на ногу, але дівчина вже все зрозуміла.

— Тітонька Іда, чи не так?

— Що?

— Дурнику. Ходімо до мене, у мене нікого немає вдома. Мама з татом пішли на іменини.

— Не піду.

— Підеш!

Аарне йшов і лаяв себе. «Як бідний родич», — думав. Але проти бутерброда він не заперечував. І як могло бути інакше, коли він за цілий день і ріски в роті не мав, а за два попередніх дні з'їв буханку хліба і двісті грамів масла, і в кишені було тільки три копійки…

Біля воріт хлопець сказав:

— Я не піду всередину…

— Чому?

— Не піду. Твої можуть вернутися.

Майя трохи постояла.

— Гаразд. Почекай, я зараз вийду.

За три хвилини дівчина повернулася, тримаючи в руках великий бутерброд з ковбасою.

— Вистачить?

— Звісно.

— Тоді їж!

Аарне не сперечався, їв. Майя дивилась на нього з легкою материнською усмішкою, і хлопцеві було трохи ніяково.

— Ну?

— Дякую!

— Ще хочеш?

— Ні, — збрехав Аарне. — Ні, слово честі…

— Поцілуй мене, — сказала Майя.

Здалеку показалась автомашина, наблизилась і проїхала мимо.

— Ти повинен іти.

— Не хочу.

— Треба. Що скаже тітонька Іда?

— Це не має значення.

— Має. І мої щохвилини можуть повернутися.

— Дозволь…

— Ні. Йди. На добраніч… — Майя побігла в будинок.

По дорозі додому Аарне знову стало лячно. Чорніли байдужі голі дерева. Було тихо, тихо. Хлопця охопив страх. Аарне озирався і йшов, ішов дуже швидко. А за ним гнався страх. У передпокої почуття страху перехопило подих. Хлопець здригнувся і потягся рукою, щоб дістати ключ.

Ключа не було.

Аарне нахилився і нишпорив рукою по підлозі. Ключа не було. Він увімкнув світло й чомусь тільки тепер помітив, що маленька електрична лампочка була запилена, засиджена мухами.

Ключа не було. Минала вже друга година ночі. Аарне лишили за дверима. Вперше у житті. Він не знав, що робити.

Вийшов на східці. Ніч була холодна. За хвилину він натиснув кнопку дзвінка. Почулися кроки, ближче й ближче. Двері відчинилися. Він стояв метрів за п'ять од дверей і бачив білу постать тітоньки Іди.

— Ну? — спитала тітонька.

Аарне не поворухнувся.

— Ти що, глухий?

Аарне ступив крок назад, потім другий… «Втечу, — раптом подумав він. — Кінець».

Він не оглядався.

— Аарне!

Ще один крок, ще.

— Аарне, ти чуєш?

Іще крок. Сніг рипить під ногами.

— Аарне-е!!

Сонна околиця відгукнулась луною. Хлопець опинився за рогом будинку. Більше не міг.

— Іди сюди! Негайно!

В сусідньому дворі тужливо загавкав старий пес.

— Чи довго я маю чекати?

Аарне повернувся. Сміливість покинула його, він пішов назад і став перед тітонькою Ідою. Уперше помітив, що вона значно нижча від нього. Їй доводилось піднімати голову, щоб зазирнути йому в очі.

Губи старої жінки стислись у вузеньку безкровну смужечку. Тієї ж миті Аарне дістав сильного ляпаса. Вдаривши його, тітонька відступила назад:

— Не піднімай рук!

Аарне примусив себе посміхнутися. І дістав ще одного ляпаса. Хлопець стиснув кулаки, аж нігті вп'ялися в долоні. Від образи і злості очі налилися слізьми.

— Сьогодні будеш без вечері, — кинула тітонька Іда і пішла спати.

Весна заглянула тільки на мить. На другий день знову йшов сніг.

Аарне помітив це, стоячи біля дошки. Він крутив між пальцями суху крейду і не міг ні про що думати. Минали! секунди. Сніг бився в шибку вікна і падав на землю.

— Ну? Далі?

Він довів теорему до половини і застряв. Пильно дивився на плетиво білих ліній і відчував, що сьогодні всьому вже кінець. Оцінки з стереометрії були такі. 2–2—3—4–3. А тепер? Усе летить шкереберть. Він стежив за своїми думками, наче зовсім стороння людина.