Маті Унт - Прощавай, рудий кіт

Тітонька Іда жила, як і раніше.

Час проходив повз тітоньку Амалію. Інколи вона сідала біля радіоприймача, вмикала його на повну потужність і слухала останні вісті. Погляд блукав десь у далечині, і ніхто не міг зрозуміти її думок.

Нещодавно Андо вперше поцілував Інгу.

Індрек удавав, що в нього все гаразд.

Корнель вітався з Аарне байдужим кивком голови. Він чекав, який вплив справлять на хлопця його слова.

Якось уранці тітонька Іда мовила:

— Від сьогодні ти сам купуватимеш собі продукти. Не дивись на мене так… Кожна людина колись повинна стати самостійною.

Вона укладала на голові чорний вузол кіс.

— Де я візьму гроші? — спитав Аарне.

— Одержиш. Я напишу твоїй мамі.

— Он як… Чого це ти раптом надумала?

— Я ж сказала. Тобі неодмінно треба повторяти кілька разів… Від сьогодні дбатимеш про себе сам.

У розмову втрутилася Амалія.

— У нас не так багато грошей, щоб… і взагалі, що ти зробив нам доброго? Чого ми маємо тебе годувати?

Це було надто одверто. Тітоньці Іді довелося нагримати на сестру:

— А ти мовчи! Поїла і йди собі спати!

Аарне відсунув тарілку, підвівся і пішов до школи.

Який має бути прожитковий мінімум у вісімнадцятирічного хлопця? Зважте, що в кишені у нього трохи більше двох карбованців і мати його живе кілометрів за шістдесят звідси і нічого про все це не знає.

Аарне купив хлібину і двісті грамів масла. Тоді полічив гроші. Лишилося карбованець сорок копійок. Ще один плавлений сирок. Все. Чаю дасть тітонька Іда.

У середині березня пригріло сонце, почав танути сніг. Потекли струмки, змиваючи з тротуарів брудний сніг.

Запахло весною, на вулицях стало більше людей без головних уборів, а в лікарнях — більше хворих на грип.

Чи надовго вистачить людині одної хлібини і двохсот грамів масла? Тільки на два дні. На третій день у Аарне в кишені лишилося шістдесят копійок.

— Ходімо в кіно, — сказав він Майї. «Чого мені турбуватися про своє молоде життя, хай іде, як іде».

З-під коліс автобуса розлітався мокрий сніг. Дорога подекуди була вже чорна.

Весняне сонце заливало вулиці: у кожній калюжі, в кожному струмочку, у кожній крижинці — своє сонце.

— Ти сьогодні такий веселий!

— Звісно. А чому б ні?

Майя засміялась.

— Та нічого.

Аарне зняв кашкета і засунув його в кишеню.

— Підемо після кіно дивитися весну?

— Угу.

Увечері калюжі позатягувало льодом, наче склом. Сонце зайшло десь о сьомій годині, швидко похолоднішало… Небо запалало жовтогарячим багрянцем. Аарне дивився на перехожих, які ступали по хрусткому льоду, і думав, що всіх їх хвилює весна.

Колишня бравада хлопця зникла. Він повільно йшов і, неуважно відповідаючи на запитання дівчини, дивився на червоний небосхил. Захід сонця невичерпний, як болі світу.

— Що з тобою? — спитала Майя.

— А що зі мною може бути?

— Щось сталося. Раніше ти був дуже веселий.

— Не можу ж я цілий день бути веселий.

— Прошу тебе… — Майя взяла Аарне за руку і так благально зазирала йому в очі, що хлопцеві стало ніяково,

— Пробач…

— Краще скажи, що з тобою?

— Нічого.

— Щось є. Скажи! Повір, тобі стане легше.

Аарне махнув рукою. Що він міг сказати? Почнеш говорити вголос — усе звучить банально й сухо. Крім того, Майя цього не зрозуміє, вона ніколи не зрозуміє думок Аарне. До біса все! Тепер у нього лишилося хіба що небо. Для одного сумного вечора цього досить.

— Я люблю тебе, чуєш? — мовив він і обійняв Майю за плечі. Дівчина пригорнулася до нього.

Вони йшли далі. Сьогодні Аарне ще нічого не їв. Але йшли вони в ногу.

— Ти знаєш, як Осе і Пер їхали в країну Сорія-Морія?

— Ні.

— Не знаєш… Гаразд. Це з «Пер Гюнта». Заплющ очі!

— Що?

— Заплющ очі… І міцніше пригорнись до мене. Так. А тепер ходімо.

— Куди?

— Куди ти хочеш.

— Я хотіла б у гори, — прошепотіла Майя.

Вони йшли обледенілим тротуаром, міцно притиснувшись одне до одного і заплющивши очі.

Крижана прозора дорога веде вгору, до білих гірських вершин. Над усім — величезне сине небо, таке сине, аж очі їсть. Обабіч дороги — кучугури снігу, і холодний вітер змітає з них снігову куряву. Крок, ще крок. Повір, вершина вже недалеко; внизу ліси, теж у снігу, і так гарно дихається, що аж у грудях коле.

Раптом Майя зупинилась. Її тіло якось обважніло. Аарне розплющив очі і побачив, що вона плаче.

— Що з тобою? Я дурний, так?

Майя не відповідала. Тільки кусала губи; і враз він зрозумів.

— Ти хочеш виїхати звідси, так?