Маті Унт - Прощавай, рудий кіт

«Коли цвітуть вишні і тюльпани, я до кімнати при ношу великі букети їх…»

Надходила весна.

І небо було страшно чисте.

Після того вечора в учительській почали говорити, що з випускників ще, може, щось і вийде.

Було п'яте квітня.

Аарне не хотів танцювати, він почував себе стомленим. Майя це відчула і мовила:

— Гаразд, ходімо звідси…

Кам'яними сходами вони пішли вниз. Музика лишилася десь угорі. Всі коридори і класи були порожні.

— Давай посидимо десь у класі…

— А якщо хто зайде?

— Ну й хай заходить! Мимо школи проїжджали машини, і на темні стіни раз у раз падало світло. Десь далеко грав оркестр. Майя сіла за першу парту.

Аарне підійшов до вікна і дивився в ніч.

— Ти ніколи не думав, що з нас вийде? — почув він несподівано голос дівчини.

— Ні… А чому ти про це питаєш?

— Ти хочеш прославитись?

— А ти?

— Ні… Ні. Ти хочеш?

— Так, — мовив Аарне.

— Отже, прославишся, повір!

— Можливо… Але ні, я не хочу бути славнозвісним, я хочу, щоб мене любили. Слава буває різна. Я хочу, щоб мене любили, розумієш?

— Хтось іде…

В кінці коридора почулися кроки. Вони лунали ближче й ближче. Аарне підвівся.

Хтось пройшов мимо.

— Якщо це Вельтман… — усміхнулась Майя. Аарне не бачив обличчя дівчини, але відчував, що вона усміхається. Він теж усміхнувся.

— Нічого. Стара діва перелякалася б на смерть! — Але він знав, що насправді це зовсім не смішно. Якби то була Вельтман і якби вона прочинила двері до темного класу… А втім, навіщо про це!

— Про що ми говорили?

— Про славу і любов.

— Так… Але слава і любов приходять самі, якщо ти працюєш. І Таммсаре знав це.

— Ти будеш славнозвісним.

— Ти, Майю, теж.

— Ні. Ні. Ні.

— Будеш.

— Ні.

— Чому ти так кажеш?

— З мене нічого не вийде.

Аарне підступив до неї.

— Знову ти своєї! Я певен, що все буде добре.

— Ні.

— Я знаю.

— А я не знаю.

Аарне сів поруч з Майєю і обняв її за плечі. Парта була маленька і тісна; мабуть, тут учився якийсь третій клас. Аарне відчув себе малим.

— Ти малюєш?

— Ні.

Аарне довго мовчав. Дівчина його приголомшила. Все це йому вже набридло.

— Чому?

— Я не вмію.

— Вмієш.

— Ні.

— Майю… — Аарне міцно пригорнув дівчину. Майя не дивилась на нього, і Аарне силою повернув її обличчям до себе. Вулицею прогуркотіла машина. Світло ковзнуло по Майїному обличчю, і Аарне побачив, що дівчина ось-ось заплаче. Він опустив руки.

Тиша.

Колись Майя сказала: «Я все зможу, якщо ти мені допоможеш…» Чим їй допомогти? Чим? Ну скажіть, чим? Відповіді не було.

— У мене нічого не виходить, — прошепотіла Майя. — Позавчора я викинула чотири малюнки. Нічого не виходить. У мене нічого не виходить… Аарне гладив їй волосся.

— Майю, я ж із тобою, так? Життя дуже важке, але все можна подолати. Я вже починаю вірити, що працею всього можна домогтися. Завжди домагалися. Майю, ти хочеш стати художницею?

— Дуже!

— Ти правду кажеш?

— Чого б я мала брехати?

— Пробач… Якщо хочеш, то станеш. А ти… я розумію, це важка й нудна праця. Але все можна подолати…

— Я не зможу…

Хлопець не знав, що ще сказати, і не хотів більше говорити. Майя схилила голову на руки. Десь грюкали дверима. Вгорі грав оркестр. У класі — темно. Тільки самотня пляма світла тремтіла на стіні. Аарне подивився на годинника: було вже чверть на одинадцяту. Ще одне зусилля!

— Майю, ти чуєш? — Він підняв дівчину з-за парти і струсонув її. — Майю! — Він майже кричав. — Ти знову візьмешся до роботи, чуєш! Візьмешся. Якщо любиш мене, то працюватимеш! — Це були страшенно жорстокі і гарні слова. Надто гарні. І настільки жорстокі, що, сказавши їх, він одразу ж пошкодував. У коридорі знову почулися кроки, вони наближались нестерпно повільно. Хтось брязкав ключами. «Може, класи на ніч замикають», — майнула думка. Потім — ще якісь кроки. Долинула невиразна розмова. Хтось зупинився саме за їхніми дверима. Якщо зараз…

— Добре, занеси ключі нагору.

То був учитель фізичного виховання Лахт.

— Зараз!

То була прибиральниця.

— Ти замикаєш двері?

— Так…

— Слухай, однеси спочатку ключа. Директор чекає…

— Ой, у мене лишився ще тільки один клас…

Аарне і Майя завмерли. І в цю мить за дверима подуйся голос самого директора:

— А-а, ви тут… А я шукаю, шукаю. Давайте ключ і ходімо.

Кроки стихали в коридорі. Тільки тепер Аарне відчув, що спітнів.

— Ходімо…

Вони вийшли у коридор. Двері пронизливо рипіли. Було вже близько одинадцятої, вгорі грали «Маленького ослика».