Донна Тартт - Щиголь

— Ти знаєш, на що він нарікав, той козел старий? — запитав Віктор, переможно обернувшись до мене. — Він хотів, щоб ми йому заплатили в євро. «Це що, долари? — сердито буркнув він, зобразивши кислий вираз обличчя діда. — Ви привезли мені долари?!»

— Але тепер він хотів би, щоб ці долари були в нього.

— Закладаюся, він кається, що розтулив пельку.

— Почути б його телефонну розмову з Сашею.

— Хотів би я знати, як звуть того чувака, який їх кидонув. Почастував би його випивкою.

— Цікаво, де він тепер?

— Мабуть, удома, приймає душ.

— Готує свій урок із Біблії.

— Дивиться різдвяний концерт по телевізору.

— Найімовірніше, чекає нас не в тому місці.

— А що, — моє горло зсудомило, аж я мусив зробити ковтальний рух, аби говорити далі, — а що з тим хлопчиною?

— Га? — Пішов дощ, краплі падали на лобове скло. Вулиці були чорні й блискучі.

— З яким хлопчиною?

— Пацаном. А може, то була дівчина. Він визирнув із кухні.

— Що ти сказав? — обернувся до мене Вишня — він ще не відсапався й важко дихав. — Я нікого не бачив.

— Я також.

— А я бачив.

— Яка вона була на вигляд?

— Молода. — У мене перед очима досі стояло юне примарне личко, злегка розтулений рот. — У білому халаті. Схожа на японку.

— Справді? — з цікавістю запитав Борис. — Ти вмієш відрізняти їх на вигляд? З Японії вона, з Китаю чи з В’єтнаму?

— Я добре не роздивився. Обличчя азіатське.

— То пацан був чи дівка?

— Мені здається, тут лише дівчата на кухні працюють, — сказав Юрій. — Макробіотика. Бурий рис і все таке.

— Я… — тепер я справді не був упевнений.

— Ну, знаєш, — Вишня пригладив долонею своє коротко підстрижене волосся. — Хто б вона не була, я радий, що вона втекла, бо знаєте, що я ще там знайшов? «Моссберґ 500». Обріз.

Його слова зустріли сміхом і свистом.

— Мать його розтуди.

— Де він був? Ґроздан же не…

— Ні. Висів під столом, загорнутий у якусь, — він зобразив замотаний і підвішений вантаж, — як ви її називаєте… У якусь ганчірку. Я побачив його, лише коли ліг на підлогу. Подивився вгору, а він висить у мене над головою.

— Ти ж його там не залишив?

— Ні! Я охоче взяв би його з собою, але він був надто великий, а руки в мене були зайняті. Я розгвинтив його, витяг запобіжник, і викинув на вулицю. А ще, — він дістав із кишені срібний пістолет із коротким дулом і подав його Борисові, — я знайшов там оце.

Борис підніс пістолет до світла й оглянув його.

— Симпатичний кишеньковий пістолетик. У нього під штаньми на литці була кобура. Але, на його нещастя, він виявився не досить моторним.

— Наручники, — сказав Юрій, звертаючись до мене й трохи нахиливши голову. — Вітя все передбачає.

— Ну, знаєте, — Вишня витер піт зі свого широкого лоба, — вони легенькі, носити їх зручно, й завдяки їм я багато разів не стріляв у людей. Я не люблю когось ранити, якщо в цьому немає потреби.

Середньовічне місто: покручені вулички, ліхтарі на містках, посічені дощем канали, притрушені легкою памороззю. Безліч безіменних крамничок, освітлені вітрини, білизна й пояси з підтяжками, кухонні прибори, розкладені, як хірургічні інструменти, всюди незрозумілі слова: «Snel bestellen», «Retro-stijl», «Showgirl-Sexboetiek» [201] «Швидке замовлення», «Ретро-стиль», «Секс-шоп „Шоуґьорл“» (нідерл.). .

— З чорного ходу двері були відчинені, — сказав Вишня, виплутуючись зі своєї спортивної куртки і приклавшись до пляшки з горілкою, яку Ширлі Т. дістав із-під переднього сидіння (руки йому трохи тремтіли, а обличчя, передусім ніс, як в оленя Рудольфа, було червоне). — Вони, певно, залишили їх відчиненими для нього, для їхнього третього, щоб він увійшов із чорного ходу. Я зачинив їх і замкнув — примусив Ґроздана зачинити й замкнути, приставивши пістолет йому до голови, він хлюпав носом і ревів, як дитина…

— Цей «Моссберґ», — сказав мені Борис, узявши пляшку, яку йому передали з переднього сидіння, — штука паскудна. Якщо ствол обрізаний, кулі з нього до Гамбурґа долетять. Прицілься з нього кудись далеко в блядську порожнечу, і перестріляєш половину людей, які стоятимуть навколо тебе.

— А непогана думка, правда? — по-філософськи зауважив Віктор Вишня. — Сказати, що їхній третій ще не прийшов, мовляв, зачекайте ще хвилин п’ять. Пробачте, затримка вийшла, він буде через хвилину. А він уже сидить у задній коморі з обрізом у руках. Нормально підстрахувалися, якщо такий у них був план…

— Схоже, вони справді задумали щось подібне.

— Думаю, ми дивом вислизнули з халепи…