Донна Тартт - Щиголь

Схоже, виникло якесь непорозуміння. Щось когось не задовольняло. Якою мовою вони розмовляли? Румунською? Чеською? Про що йшлося, я не мав ані найменшого уявлення, але Віктор Вишня тримався з холодним і сердитим виразом обличчя, тоді як сивий шкарбан усе більше розпалювався. Він сердився? Ні. Був роздратований, невдоволений, навіть підлещувався, голос у нього ставав дедалі плаксивішим, а тим часом індонезієць не відривав від нас погляду з моторошною нерухомістю анаконди. Я був на відстані футів десяти і попри те, що Юрій стояв майже впритул до мене, підпираючи мене сумкою з грішми, з умисне непроникним виразом обличчя читав написи та знаки на стіні: «Ґрінпіс», «У хутрах не заходити», «Веганам у нас сподобається», «Під захистом янголів!» Я часто купував наркотики в сумнівних місцях (у квартирах в іспанському Гарлемі, що кишіли тарганами, на обпісяних сходах багатоповерхівок у Сент-Ніколасі) і знав, що мені не варто виявляти інтерес, оскільки в моїй дотеперішній практиці оборудки такого типу відбувалися завжди однаково. Ти стоїш розслаблений і неуважний, не розмовляєш, якщо в цьому немає потреби, і, як тільки одержуєш те, по що прийшов, ідеш собі геть.

— «Під захистом янголів», обісцятися можна, — сказав Борис мені на вухо, нечутно підійшовши збоку.

Я не сказав нічого. Хоч минуло стільки років від початку нашого знайомства, для нас було елементарно просто торкнутися головами й шепотіти щось одне одному, наче в класі Спірсецької, чого в нинішній ситуації, мабуть, робити було не варто.

— Ми прибули вчасно, — сказав Борис, — але один із їхніх людей запізнюється. Ось чому Вдячний Мрець [200] Grateful Dead — персонаж міфологічних переказів про душу померлого, яка віддячує тому, хто поховав його останки. так нервується. Він хоче, щоб ми дочекалися їхнього третього. Вони самі винні, що змінювали місце зустрічі так часто.

— Що тут відбувається?

— Вітя все залагодить, — сказав Борис, штурхнувши носаком висохлий кавалок шерсті на підлозі. «Дохла миша?» — подумав я, здригнувшись, перш ніж зрозумів, що то жована-пережована котяча іграшка, одна з кількох, що валялися на підлозі біля потемнілого від сечі котячого лотка, який стояв, напівсхований, з кавалками лайна та всім іншим, під столом на чотирьох осіб.

Я міркував про те, чи поліпшує роботу кав’ярні брудний лоток із котячими екскрементами, залишений там, де клієнти могли в нього вступити, не кажучи вже про те, наскільки це приємно, корисно для здоров’я чи навіть законно, коли до мене дійшло, що балачка закінчилась і обидва переговорники — Віктор Вишня та старий шкарбан — обернулися до нас із Юрієм, шкарбан підступив ближче, його погляд перестрибував від мене до сумки, що була в руках Юрія. Юрій слухняно ступив уперед, відкрив сумку, поставив її на підлогу, нахиливши голову, й відступив убік, щоб старий пень міг подивитися на неї. Старий заглянув у сумку, короткозоро примруживши очі й наморщивши носа. З роздратованим вигуком він подивився на Вишню, який залишився незворушним. Вони перекинулися ще кількома незрозумілими для мене фразами. Старий здавався невдоволеним. Потім він закрив сумку, випростався й подивився на мене — очі в нього бігали.

— Фарруко, — затинаючись сказав я, забувши своє прізвище й сподіваючись, що мені не треба буде вимовляти його.

Вишня подивився на мене промовистим поглядом: документи.

— Гаразд, гаразд, — сказав я, засунувши руку в нагрудну кишеню свого піджака, щоб дістати звідти вексель та депозитний сертифікат, і розгорнув їх, сподіваючись, що мій рух видається недбалим, мовляв, я перевіряю свої документи, перш ніж їх показати…

Франтішек… Та щойно я простяг руку — бам, сталося щось схоже на порив вітру, який залітає в дім і гримає дверима в тому напрямку, в якому не сподіваєшся нічого почути, — Віктор Вишня швидко ступив за спину старого шкарбана й ударив його в потилицю руків’ям пістолета з такою силою, що кашкет злетів у старого з голови, коліна підігнулись і він упав на підлогу, застогнавши. Індонезієць, який досі стояв, прихилившись до стіни, здавалося, здивувався з того, що відбулося, не менше, ніж я; він завмер, і наші погляди зустрілися майже по-дружньому прямо — що це за херня? — і я ніяк не міг зрозуміти, чому він не відривається від стіни, поки не оглянувся й із жахом побачив, що Борис і Юрій обидва взяли його на мушку: Борис акуратно тримав руків’я пістолета в лівій руці, а Юрій в одній руці тримав свій, а в другій сумку з грішми, і відступав до вхідних дверей.