Донна Тартт - Щиголь

— Туди під’їхав автомобіль і зупинився біля передніх дверей, налякавши Ширлі й мене, — сказав Юрій, — коли ви всі були всередині кав’ярні, з автомобіля вийшли двоє хлопців, ми думали, що ми в гівні, але то були лише двоє французів, які шукали ресторан…

— Але в задній коморі, Богу дякувати, не було нікого, я поклав Ґроздана на підлогу й прикував до батареї, — сказав Вишня. — А, до речі! — Він підняв пакунок у повстяній обгортці. — Це для тебе.

Він передав його через сидіння Юрію, який обережно, кінчиками пальців, наче це була таця, яку він боявся перекинути, передав його мені. Борис, допивши свій ковток, витер рота тильним боком долоні, весело вдарив мене пляшкою по руці й заспівав: «Веселого Різдва, веселого Різдва!»

Пакунок тепер лежав у мене на колінах. Я провів долонями по краю. Повсть була такою тонкою, що я відразу відчув: це вона, моя картина, — і вага, і густина могли належати тільки їй.

— Ну ж бо, — сказав Борис, кивнувши головою, — ти ліпше розгорни, переконайся, що це не підручник з основ державного управління. Де вона була? — запитав він Вишню, коли я почав розв’язувати шворку.

— У брудному закапелку зі швабрами. В якійсь паршивій пластмасовій папці. Ґроздан привів мене прямо до неї. Я думав, він почне витребенюватись, але дуло пістолета на скроні прояснило його розум. Немає сенсу прощатися з життям, коли навколо ще стільки пиріжків із марихуаною.

— Поттере, — сказав Борис, намагаючись привернути мою увагу, а потім знову: — Поттере.

— Так?

Він підняв сумку з грішми.

— Ці сорок штук підуть Юрію та Ширлі Т. Дам їм трохи зелені. За їхні послуги. Бо лише завдяки їм ми не заплатили Саші жодного цента за честь поцупити твою власність. А щодо Віті, — він потягся через спинку сидіння, щоб потиснути йому руку, — то ми більш ніж розрахувалися. Тепер борг за мною.

— Ні, я ніколи не зможу сплатити те, що я тобі заборгував, Борю.

— Забудь про це. Дрібниці.

— Дрібниці? Дрібниці? Неправда, Борю, цієї ночі я живий тільки завдяки тобі й завдяки тобі житиму кожної ночі аж до останньої.

Історія, яку він розповідав, була цікава, якби ще я її слухав — хтось звинуватив Вишню в якомусь неназваному, але, мабуть, дуже серйозному злочині, якого він не вчиняв, узагалі не мав до нього жодного стосунку, цілком невинний, якийсь мужик накапав на нього, щоб скоротити собі термін, і якби Вишня у свою чергу не накапав на своїх вищих («що було б украй нерозумно, якщо я хотів і далі землю топтати»), йому світило десять років відсидки, але Борис, Борис його врятував, бо він вистежив мерзотника, той перебував в Антверпені, під заставою, і розповідь про те, як йому це вдалося, була надзвичайно плутаною й цікавою, і у Вишні перехопило горло, він рознервувався й став шморгати носом, а історія ще далеко не закінчилась, і, схоже, далі там були підпал, кровопролиття, і — в якийсь спосіб — бензопилка, але на ту мить я вже не чув жодного слова, бо нарешті розв’язав шворку, і світло вуличних ліхтарів та віддзеркалення дощу осяяли мою картину, мого щигля, який — я в цьому не мав найменшого сумніву, навіть не подивившись на зворотний бік картини, — був справжнім, непідробним.

— Бачиш? — сказав Борис, урвавши Вітю в найцікавішому місці його історії. — Придивися пильніше, тепер ти бачиш, що це твоя золотая птіца? Я ж тобі казав, що ми подбали про неї, хіба ні?

Я недовірливо водив пучками пальців по краях дошки, як Фома Невіруючий по долонях Христа. Як знає кожен торгівець меблями і як підтверджує практика того ж таки Фоми Невіруючого, набагато важче обманути чуття дотику, аніж зір, і навіть через багато років мої руки дуже добре пам’ятали картину, і пальці відразу ковзнули вниз, де мали бути сліди від цвяхів, крихітні дірочки, бо колись (як то кажуть, у прадавнину) ця картина була прицвяхована над таверною або прикрашала якийсь комод, хто знає.

— Він ще там живий? — запитав Віктор Вишня.

— Думаю, так. — Борис штурнув мене ліктем під ребра. — Скажи що-небудь.

Але я не міг. Картина була справжньою, я це знав навіть у темряві. Жовті опуклі смуги на крилі й пера, тонко наведені кінчиком держальця пензля. Щербинка на верхньому лівому краї, якої там не було, крихітне ушкодження менш як у два міліметри, але в усьому іншому картина бездоганна й неушкоджена. Я став іншим, а картина — ні. І в міру того, як світло ковзало по ній, мене опанувало дивне відчуття власного життя, яке здалося мені безладним і раптовим викидом енергії, біологічними радіоперешкодами, випадковим, як вуличні ліхтарі, що пробігали повз наші вікна.