Донна Тартт - Щиголь

— Яка ж вона гарна! — з любов’ю в голосі промовив Юрій, нахилившись через моє праве плече, щоб подивитися на картину. — Така чиста! Як ромашка! Ти ж розумієш, що я хочу сказати? — запитав він, штовхнувши мене ліктем, коли я нічого не відповів. — Квітка, одна посеред поля. Знаєш… — Він показав захопленим жестом: це дивовижно! — Ти розумієш, що я хочу сказати? — Він знову штурхнув мене в бік, але я ще був надто приголомшений, аби йому відповісти.

Борис тим часом щось бурмотів, звертаючись до Віктора наполовину англійською, наполовину російською, про птіцу та про щось іще, чого я не міг зрозуміти, про матір і дитину, про велику любов.

— Ти все ще хочеш зателефонувати копам від мистецтва? — запитав він, обхопивши мене рукою за плече й наблизивши голову до моєї голови, як тоді, коли ми були малими хлопцями.

— Ми ще можемо зателефонувати їм, — сказав Юрій, засміявшись і вщипнувши мене за другу руку.

— А й справді, Поттере! Зателефонуймо їм? Мабуть, він уже не хоче? Така чудова думка більше не приходить йому в голову, — сказав Борис через мене Юрію, піднявши брови.

Коли ми заїхали в гараж і вилізли з машини, усі ще сміялися і розповідали про свої пригоди багатьма мовами, усі, крім мене, — я був блідий і наче заціпенів, мене опанував шок, недавні спогади миготіли переді мною в темряві, і я був такий ошелешений, що не міг промовити жодного слова.

— Подивіться на нього, — сказав Борис, коротко урвавши себе на середині фрази і стукнувши мене по руці. — Він має такий вигляд, ніби йому щойно відсмоктали найкраще в житті.

Вони всі реготали, дивлячись на мене, навіть Ширлі Темпл, весь світ перетворився на сміх, що розламувався й дзвенів металом, відбиваючись від кахляних стін, мареннєвий і фантасмагоричний, я переживав відчуття, що світ зростає і роздимається, наче казкова куля, відлітає до зірок, і я теж зареготав, хоч досі почувався геть приголомшеним і весь тремтів.

Борис закурив сигарету. Його обличчя здавалося зеленим у підземному світлі.

— Загорни цю річ, — люб’язно промовив він, кивнувши на картину, — а потім ми її покладемо у готелі в сейф і організуємо тобі справжнє відсмоктування.

Юрій спохмурнів.

— Я думав, що спочатку ми підемо поїсти.

— Ти маєш рацію. Я помираю з голоду. Насамперед обід, а потім відсмоктування.

— У «Блейка»? — запитав Вишня, відчиняючи пасажирські дверці «лендровера».

— За годину?

— Домовилися.

— Терпіти не можу ходити в такому вигляді, — сказав Вишня, смикнувши комір сорочки, яка була наскрізь мокра від поту й прилипла до тіла. — Але коньяку хильнув би. Якогось євро по сто за пляшку. Я б зараз цілу кварту перехилив. Ширлі, Юрій, — він щось сказав українською мовою.

— Він сказав, — пояснив мені Борис під гучний регіт, — що сьогодні нас пригощають Ширлі та Юрій. Із оцього…

Юрій тріумфально підняв сумку.

Потім — пауза. Юрій здавався стурбованим. Він щось сказав Ширлі Темплу, а Ширлі, засміявшись йому у відповідь і загравши ямочками, відсторонив його рукою й відсунув сумку, яку Юрій намагався йому передати, і закотив очі, коли Юрій підсунув її знову.

— Не сейчас, — роздратовано кинув Віктор Вишня. — Не тепер. Поділитеся потім.

— Будь ласка, — сказав Юрій, знову відсуваючи від себе сумку.

— О, припини. Розділите гроші потім, а то ми стовбичитимемо тут усю ніч.

— Я хочу, чтобы Ширли взяла это, — сказав Юрій так виразно й чітко, що навіть я зі своїм примітивним русскім зрозумів його.

— Не візьму! — відповів Ширлі англійською мовою, і — не стримавшись — поглянув на мене, аби переконатися, що я його почув, схожий на хлопчика в школі, який пишається своєю правильною відповіддю.

— Ну, годі вам. — Борис, уперши руки в боки, роздратовано поглянув на сперечальників. — Хіба має значення, хто повезе гроші у своїй машині? Хтось із вас готовий ушитися з ними? Ми всі тут друзі. То що ви зробите? — запитав він, коли ніхто з них не зрушив із місця. Залишите гроші тут на підлозі, щоб їх знайшов Діма? Вирішуйте хто-небудь.

Запала тривала мовчанка. Ширлі, стоячи зі складеними руками, рішуче похитав головою у відповідь на наполегливі вимоги Юрія, а потім зі стурбованим виглядом щось запитав у Бориса.

— Гаразд, гаразд, я згоден, — нетерпляче відповів Борис. — Рушаймо, — сказав він Юрію. — Ви троє поїдете разом.

— Ти переконаний?

— Не сумнівайтеся. Ви сьогодні попрацювали як слід.

— Ви дасте собі раду?

— Ні, — сказав Борис, — ми двоє підемо пішки. Звичайно, звичайно, — сказав він, уриваючи заперечення Юрія, — ми обійдемося без вас, їдьте собі. — І ми всі сміялися, коли Вітя, Ширлі та Юрій помахали нам на прощання («Давайтє!»), посідали в «рейндж-ровер» і поїхали вгору схилом, знову виїхавши на Овертом.