Донна Тартт - Щиголь

— Ох яка ніч! — сказав Борис, чухаючи живіт. — Я помираю з голоду! Їдьмо звідси й ми. Хоча, — він подивився назад, зсунувши брови, на «рейндж-ровер», який від’їздив, — а втім, байдуже. Ми від них не відстанемо. Тут зовсім близько. Від «Блейка» до твого готелю легко дійти пішки. А ти, — сказав він мені, похитавши головою, — не будь таким легковажним. Загорни картину. І перев’яжи шворкою, не можна ж її просто так тягати.

— Правда, — сказав я, — правда.

І підійшов до автомобіля, щоб покласти картину на капот, поки нишпоритиму в кишенях, шукаючи шворку.

— Можна мені подивитися? — запитав Борис, підходячи до мене.

Я відгорнув повсть, і ми двоє на мить застигли в незручних позах, схожі на тих фламандських дворян, які стоять на краю картини з зображенням Різдва.

— Ми мали великий клопіт, — Борис припалив сигарету й випустив дим, відвернувшись від картини, — але він себе виправдав, так?

— Так, — погодився я.

Наші голоси звучали жартівливо, але тихо, наче в хлопців, що почуваються ніяково в церкві.

— Я тримав її в себе довше, ніж будь-хто, — сказав Борис. — Якщо ми порахуємо дні. — А тоді додав зовсім іншим тоном. — Пам’ятай, якщо тобі захочеться, я можу завжди влаштувати так, що ти одержиш за неї гроші. Лиш одна оборудка, й ти забезпечиш себе на все життя.

Але я тільки похитав головою. Я не міг сформулювати словами те, що почував, це почуття було глибоким і суто внутрішнім, яким ми обмінялися багато років тому в музеї з Велті.

— Я лише пожартував. Начебто. Але все дуже серйозно, — сказав він, потерши кісточками пальців мій рукав. — Картина належить тобі. Цілком і безповоротно. Чом би тобі не потримати її трохи в себе, поки намилуєшся, а потім повернути в музей?

Я промовчав. Я вже сушив собі голову, як провезти її через кордон.

— Ну ж бо, загорни її. Нам треба забиратися звідси. Згодом ти зможеш дивитися на неї, скільки захочеш. О, дай-но її мені, — він висмикнув шворку з моїх незграбних рук — я все ще вовтузився з нею, намагаючись знайти її кінці. — Дозволь мені зробити це, бо інакше ми тут простовбичимо всю ніч.

Картину було загорнуто й перев’язано, Борис узяв її під пахву і, востаннє затягнувшись сигаретою, обійшов машину до водійського місця й наготувався сісти за кермо, коли позаду нас пролунав спокійний і дружній голос з американським акцентом:

— З Різдвом!

Я обернувся. Їх було троє: двоє чоловіків середнього віку, що ліниво наближалися до нас із таким виглядом, ніби хотіли зробити нам послугу, — вони зверталися до Бориса, а не до мене, і, здавалося, були раді бачити його, а попереду них дріботів той азіатський хлопець. Його біле вбрання було аж ніяк не халатом для роботи на кухні, а якимсь асиметричним одіянням, виготовленим із білої вовни близько дюйма завтовшки. Він тремтів, і губи в нього посиніли від страху. Він був неозброєний, чи так здавалось, і добре, бо що я насамперед помітив в інших двох — великих мужиків із діловитим виглядом — це синій метал револьверів, який виблискував у слабкому люмінісцентному світлі. Проте навіть при цьому я не відразу все зрозумів — мене ошукав дружній голос; я думав, вони зловили хлопця й ведуть його до нас — аж поки я подивився на Бориса й побачив, що він завмер на місці й побілів, як крейда.

— Пробач, що ми так чинимо з тобою, — сказав американець Борисові, хоч тон його голосу не свідчив про те, що він жалкує, радше він був задоволеним.

Він був широкоплечий, у м’якому сірому пальті, мав знуджений вигляд, і, незважаючи на вік, було в ньому щось вередливе й дитяче, якась перезрілість, м’які білі руки і м’яка менеджерська байдужість.

Борис — із сигаретою в зубах — наче закам’янів.

— Мартін.

— Ага, привіт, — приязно підтвердив Мартін, тоді як другий мужик, білявий головоріз у бушлаті, з грубими рисами обличчя, як у персонажів нордичного фольклору, підійшов до Бориса, обхопив його за стан, забрав пістолет і передав Мартінові. У своїй розгубленості я подивився на хлопця в білому, але того наче вдарили молотком по голові, і те, що відбувалося перед його очима, втішало його не більше, ніж мене.

— Я знаю, тобі хріново, — сказав Мартін, — але ж ти візьми до уваги. — Його лагідний голос був разючим контрастом до його очей, бридких, як в отруйної гадюки. — Мені теж хріново. Ми з Фріцом були в «Піма» й не мали наміру нікуди тарабанитись. Ти бачиш, яка погода? Де наше сніжне Різдво?

— Що ти тут робиш? — запитав Борис, який, попри його нерухомість, був такий переляканий, яким я ніколи його не бачив.