Донна Тартт - Щиголь

Щось метнулось у глибині кав’ярні, хтось там вибіг із кухні: молода азіатка — ні, хлопець: біла шкіра, перелякані очі окинули поглядом кімнату, шия замотана барвистим шарфом; метляючи довгим волоссям, він одразу зник.

— Хтось там є в глибині кімнати, — швидко промовив я, кинувши погляди навсібіч, ав’ярня закрутилася навколо мене, немов на карнавальній каруселі, а серце так стугоніло, що я не міг правильно вимовити слова, я не був упевнений, що хтось їх почув — принаймні чи почув їх Вишня, він саме схопив діда за джинсовий піджак, обхопив його шию рукою, приставивши пістолет до скроні, й, не перестаючи горлати на нього не знаю вже якою там східноєвропейською мовою, потяг його до комори, тоді як індонезієць обережно відокремився від стіни й подивився на нас із Борисом поглядом, що, як на мене, тривав дуже довго.

— Ви, суки, ще пошкодуєте про це, — спокійно промовив він.

— Руки, руки, — люб’язно нагадав йому Борис. — Я повинен їх бачити.

— Я не маю зброї.

— Все одно, тримай руки на видноті.

— Гаразд, гаразд, — відповів йому індонезієць не менш люб’язно.

Він оглянув мене згори донизу, тримаючи руки вгору — запам’ятовуючи моє обличчя, як я з жахом зрозумів, заносячи його у свою базу даних, — а потім обернувся до Бориса.

— Я знаю, хто ти, — сказав він.

Холодильник із фруктовими соками миготів підводним світлом. Я чув власне дихання — вдих, видих, вдих, видих. На кухні щось брязнуло металом. Неясні крики.

— Будь ласка, лягай, — сказав Борис, показавши йому на підлогу.

Індонезієць слухняно став навколішки й дуже повільно витягся на повний зріст. Але він не здавався зляканим.

— Я знаю, хто ти, — знову сказав він трохи здушеним голосом.

Краєм ока я вловив якийсь рух, такий швидкий, що аж здригнувся: чорний, як диявол, кіт, мов жива тінь, перелетів із темряви в темряву.

— І хто ж я такий?

— Боря з Антверпена, хіба ні? — Він збрехав, що не має зброї; навіть я бачив, як вона випинається горбом у нього під пахвою. — Боря-поляк? Боря-Весела-Травичка? Приятель Горста?

— Ну то й що? — приязно запитав Борис.

Індонезієць змовчав. Борис, змахнувши головою й відкинувши волосся з очей, насмішкувато пирхнув і хотів, певно, сказати щось саркастичне, але саме в ту мить Віктор Вишня з’явився в глибині приміщення, сам, він витягував із кишені щось схоже на наручники, й серце в мене підстрибнуло, коли я побачив у нього під рукою пакунок відповідного розміру й товщини, загорнутий у білу повсть, перев’язаний двоколірною шворкою. Він поставив коліно на спину індонезійця й почав застібати наручники на його зап’ястках.

— Ходімо звідси, — сказав Борис. Але мої м’язи застигли, закам’яніли, і він легенько мене підштовхнув. — Ну ж бо! Біжи в машину!

Я тупо озирнувся — дверей я не побачив, не було дверей — а потім вони з’явились, і я вискочив назовні так швидко, що послизнувся на котячій іграшці й мало не впав, кинувшись до «рейндж-ровера», який чмихав біля хідника. Юрій стояв біля машини, дивлячись в обидва кінці вулиці під дрібним дощем, який щойно почався.

— В машину, в машину, — прошепотів він, ковзнувши на заднє сидіння й рукою показавши, щоб я сідав поруч із ним, і саме в ту мить Борис і Віктор Вишня вибігли з кав’ярні, також стрибнули в машину, й ми поїхали геть на досить спокійній і незадовільній для мене швидкості.

Коли наша машина знову виїхала на головну дорогу, в ній панувала радість. Сміх, веселощі, всі давали одне одному п’ять, але моє серце так гупало, що я ледве міг дихати.

— Що сталося? — прохрипів я кілька разів, хапаючи ротом повітря й дивлячись то на одного, то на іншого, тоді як вони нехтували мною, голосно базікаючи сумішшю російської й української мов, усі четверо, включно з Ширлі Темплом. — Анґлійскій!

Борис обернувся до мене, витираючи очі, та обійняв мене за шию.

— Наші плани змінилися, — сказав він. — Усе, що сталося, було імпровізацією. На такий успіх ми не могли розраховувати. Їхній третій не прийшов.

— І ми взяли їх голіруч!

— Захопили зненацька!

— З голими сраками на унітазі!

— Але ж ти, — я мусив передихнути, щоб завершити фразу, — обіцяв зброю не застосовувати.

— Але ж нікого навіть не поранено. То яка різниця?

— Чому ми просто не заплатили?

— Бо нам пощастило! — Він викинув руки вгору. — Такий шанс буває лише раз у житті. Нам пощастило! Що вони збиралися робити? Їх було двоє — нас четверо. Якби вони мали глузд у голові, вони нас не впустили б. І я розумію, що сорок тисяч гроші не такі великі, але чому я платитиму їм бодай один цент, якщо не повинен платити? Платити за мою власність, украдену в мене? — Борис пирхнув. — Ти бачив вираз на обличчі Вдячного Мерця? Коли Вишня стукнув його по кумполу?