Донна Тартт - Щиголь

— Я не обирав імені. Довелося брати те, що було напохваті.

— Я повинен буду відрекомендуватися цим ім’ям?

Щось було не так із папером, надто тоненький, а той факт, що на папірці було написано «Громадянський банк», а не «Громадський банк», вселяло підозру, що взагалі тут щось не гаразд.

— Ні, Вишня тебе відрекомендує.

Фарруко Франтішек. Я мовчки спробував вимовити це ім’я, покатав його на язику. Хоч його було важко запам’ятати, воно було достатньо виразним і достатньо чужоземним, щоб узяти на себе загублену в просторі гіперщільність чорних вулиць, трамвайних колій, бруківки та неонових янголів — ми знову в’їхали в старе місто, історичне й непізнаване, з його каналами, велосипедними доріжками та різдвяним світлом, що танцювало на чорній воді.

— Коли ти збирався йому сказати? — запитав Бориса Віктор Вишня. — Він же повинен знати своє ім’я.

— Що ж, тепер він його знає.

Незнайомі вулиці, непередбачувані повороти, анонімні відстані. Я припинив навіть намагатися прочитати назви вулиць або збагнути, де ми є. З усього, що мене оточувало і що я міг бачити, єдиним знайомим мені об’єктом був місяць, який плив високо над хмарами і, хоч був світлим s повним, здавався дивно нестабільним, позбавленим ваги, не тим заякореним місяцем, що над пустелею, а радше місяцем-ілюзією, який міг підстрибнути у відповідь на помах чарівної палички або помчати геть і зникнути в чорній темряві.

«Фіолетова корова» стояла на вулиці з одностороннім рухом, ширина якої дозволяла проїхати лише одному автомобілю. Усі інші заклади навколо: аптека, пекарня, крамниця велосипедів — були зачинені й замкнені, крім індонезійського ресторану в далекому кінці вулиці. Ширлі Темпл висадив нас перед самими дверима кав’ярні. Протилежна стіна була вкрита графіті: усміхнені обличчя, стріли, «Обережно — радіація!», трафаретна блискавка й слово «Сезам», криваві літери, як у фільмах жахів: «Не чіпай!»

Я подивився всередину крізь скляні двері. Кав’ярня була довга й вузька і на перший погляд порожня. Фіолетові стіни; лампа з вітражного скла під стелею; неоднакові столи та стільці, розмальовані кольорами, типовими для дитсадка; в приміщенні було темно, лише горіло світло над гриль-баром і в далекому кінці блимала вітрина-холодильник. Хворобливі домашні рослини; чорно-біла фотографія Джона і Йоко з підписом; дошка оголошень, обліплена листівками та повідомленнями про релігійні зібрання, уроки йоги та холістичні практики; на стіні — фреска з арканами Таро, а у вікні надруковане на комп’ютері меню зі стравами на смак Еверетта: морквяний суп, кропив’яний суп, кропив’яне пюре, пиріг із сочевицею — нічого надто апетитного, але це нагадало мені, що востаннє я добре попоїв, саме попоїв, а не чогось перекусив, ще в ліжку з Кітсі, коли ми з нею замовили карі.

Борис побачив, що я дивлюся на меню.

— Я теж голодний, — сказав він досить сухо. — Потім ми з тобою нормально пообідаємо. У «Блейку». Двадцять хвилин.

— Ти не зайдеш?

— Поки що ні. — Він стояв трохи збоку, щоб його не видно було зі скляних дверей, дивлячись угору та вниз по вулиці. Ширлі Темпл кружляв кварталом. — Не стій тут і не розмовляй зі мною. Приєднайся до Віктора та Юрія.

До скляних дверей із глибини кав’ярні приплентався кощавий, підозрілий на вигляд, сутулий мужик років шістдесяти з довгим вузьким обличчям, химерним волоссям, яке спадало нижче за плечі, на голові мав гостроверхий джинсовий кашкетик — словом, ніби прийшов сюди прямо з телешоу «Soul Train» 1973 року [199] «Soul Train» — американське телешоу, що ви ходило в ефір у 1971–2006 роках. . Він стояв там із ключами в руках, дивився повз Віктора на мене й на Юрія і, здавалося, вагався, чи пускати нас до кав’ярні. Його близько посаджені очі, кущуваті сиві брови й густі сиві вуса робили його схожим на підозріливого старого шнауцера. Потім з’явився ще один чоловік, набагато молодший і набагато більший, навіть за Юрія вищий десь на півголови, малайзієць чи індонезієць із татуйованим обличчям і величезними діамантами у вухах — чорне волосся зібране в пучок на маківці, що робило його схожим на одного з гарпунників із «Мобі Діка», якби гарпунник із «Мобі Діка» носив спортивні оксамитові штани й атласну бейсбольну куртку персикового кольору.

Старий шкарбан зателефонував по своєму мобільному. Він став чекати відповіді, не відриваючи від нас погляду. Потім подзвонив удруге, повернувся до нас спиною й пішов у глибину кав’ярні, розмовляючи з притиснутою до щоки та вуха рукою в стилі істеричної домогосподарки, тоді як індонезієць залишився стояти біля скляних дверей і дивитися на нас неприродно нерухомим поглядом. По телефону відбулася коротка розмова, а потім старий шкарбан повернувся і, зсунувши брови, з очевидною неохотою почав шукати на своєму кільці потрібний ключ, який потім застромив у замок, і щойно ми увійшли, як він почав щось кричати, звертаючись до Віктора Вишні й вимахуючи руками, тоді як індонезієць відійшов убік і прихилився до стіни, згорнувши руки на грудях і слухаючи.