Донна Тартт - Щиголь

Юрій, який підійшов від вікна, оглянув мене згори донизу. Стривожено спохмурнівши, він щось сказав Борисові українською мовою. Незрозуміла для мне розмова на цьому не закінчилася. Після цього Борис підняв руку й відстебнув годинник, який мав на зап’ястку.

Юрій сказав іще щось, енергійно труснувши головою.

— Твоя правда, — погодився з ним Борис. — Ти маєш рацію. — Потім він звернувся до мене з кивком голови. — Візьми його.

Платиновий «Ролекс Президент». Циферблат, усипаний діамантами. Я став подумки шукати чемний спосіб відмовитись, але тут Юрій стяг зі свого мізинця перстень із величезним скошеним діамантом і подав мені його на розкритій долоні з виразом дитини, яка дарує комусь іграшку, яку сама зробила.

— Бери, — сказав Борис, коли я завагався. — Він має рацію. Ти не здаєшся достатньо багатим. Шкода, що ми не маємо для тебе іншого взуття, — сказав він, критично подивившись на мої чорні черевики на застібках, — але згодиться й це. А зараз ми складемо всі гроші в оцю сумку, — шкіряний саквояж уже й так був набитий банкнотами, — і поїдемо. — Спритні руки швидко зробили свою роботу, наче покоївка в готелі, що застеляє ліжко. — Найбільші банкноти покладемо нагору. Усі ці приємні сотні. Дуже гарно.

На вулиці панувала розкішна передсвяткова лихоманка. Віддзеркалення танцювали й миготіли на чорній воді. Візерунчасті аркади нависали над вулицею, гірлянди світла сяяли над баржами, що стояли на каналах.

— Усе буде дуже легко й просто, — сказав Борис, який клацав перемикачем радіо, через «Bee Gees», через новини нідерландською мовою, французькою мовою — він хотів знайти пісню. — Я виходжу з того факту, що гроші їм потрібні негайно. Чим швидше вони позбудуться картини — тим менше шансів, що вони наштовхнуться на Горста. Вони не стануть надто придивлятися до векселя чи депозитного сертифіката. Побачать лише суму — шістсот тисяч баксів.

Я сидів сам на задньому сидінні з торбою грошей. («Бо ви повинні звикнути, сер, до того, що ви є надзвичайно важливим пасажиром!» — сказав Юрій, коли обійшов навколо машини й відчинив для мене задні дверцята.)

— Розумієш, я сподіваюся, їх одурить те, що сертифікат абсолютно справжній, — сказав Борис. — Як і вексель. Їх лише видано проблемним банком. Він з Анґільї. Росіяни приїздять в Антверпен, сюди також, на вулицю П. К. Гофтстрат [196] Головна торговельна вулиця в Амстердамі. , щоб відмити гроші, купити твори мистецтва, ха-ха! Цей банк був добрим півтора місяця тому, але тепер він проблемний.

Ми проминули канали, проминули воду. На вулицях проступали силуети барвистих неонових янголів, що нависали на вершинах будівель, наче статуї на носі кораблів. Сяяли сині блискітки, білі блискітки, зигзаги й каскади білих вогнів і різдвяних зірок, від мене вони були такі ж далекі, як і неймовірне кільце з діамантом, яке блищало на моєму мізинці.

— Слухай, що я хочу тобі сказати, — мовив Борис, забувши про радіо та обернувшись до заднього сидіння. — Я хочу тобі сказати, щоб ти не хвилювався. Від усього серця, — сказав він, зсунувши брови й витягши руку, щоб підбадьорливо поплескати мене по плечі. — Усе буде чудово.

— Як два пальці об асфальт! — сказав Юрій і радісно всміхнувся в дзеркальці заднього огляду, гордий своїм знанням такої хитромудрої фрази.

— Ти хочеш знати, який у нас план?

— Думаю, ви сподіваєтесь, що я скажу «хочу».

— Машину ми залишимо. Коли трохи від’їдемо від міста. Там нас зустріне Вишня й відвезе на зустріч у своїй тачці.

— І все це відбудеться дуже мирно.

— Абсолютно мирно. А чому? Бо ти маєш гроші. Це все, чого вони хочуть. Навіть із фальшивим депозитом їм дістанеться добрий шмат. Сорок тисяч баксів ні за що ні про що? Хіба це мало? Потім Вишня закине нас у гараж із картиною — а тоді ми звідти виходимо і святкуємо!

Юрій щось пробурмотів.

— Він щодо гаража нарікає. Щоб ти знав. Йому здається, це погана думка. Але я не хочу їхати туди власним автомобілем, а штраф за паркування — це останнє, що нам зараз потрібне.

— А де відбудеться зустріч?

— З цим буде невеличка проблема. Нам доведеться виїхати з міста, а потім туди повернутися. Вони наполягли, щоб зустріч відбулася на їхній території, і Вишня з ними погодився, бо й справді так буде краще. Принаймні там нам не загрожує втручання копів.

Ми виїхали на пустельну ділянку дороги, пряму й безлюдну, де майже не було інших автомобілів, а вуличні ліхтарі стояли набагато рідше; підбадьорливий шум та іскри старого міста, його освітлені візерунки та приховані картини — срібні ковзани, щасливі діти під ялинкою — поступилися місцем набагато похмурішій міській реальності: «Fotocadeau» [197] Фотостудія (нідерл.). , «Locksmith Sleutelkluis» [198] Майстерня з виготовлення ключів (нідерл.). , арабські назви, «Шаурма», «Тандир кебаб», ґрати на вікнах опущені, все зачинено.