Донна Тартт - Щиголь

Борис реготнув.

— Організації? Ну, знаєш, — він так енергійно труснув головою, що волосся впало йому на очі, — думаю, нас і справді можна назвати організацією, позаяк нас не менш як троє! Але нас не так багато, й ми не вельми організовані, як ти можеш бачити.

— Тобі треба чогось поїсти, — сказав мені Юрій, порушивши напружену мовчанку; він дивився на мою неторкану тарілку зі свининою й картоплею. — Він повинен поїсти, — сказав він Борисові. — Скажи йому, нехай поїсть.

— Та хай помирає з голоду, якщо йому так хочеться. Про мене, — сказав Борис, схопивши шмат свинини з моєї тарілки й запхавши його до рота.

— Потрібен лише один дзвінок. Я сам подзвоню.

— Ні, — сказав Борис, зненацька розлютившись і рвучко відсунувши свій стілець. — Ти не подзвониш. Ні, ні, заткнися, ти, блядь, нікуди не подзвониш, — сказав він, агресивно задерши підборіддя, коли я спробував урвати його, — несподівано я відчув руку Юрія на своєму зап’ястку, я цей дотик знав дуже добре, він належав до давно забутої мови Веґаса, коли мій тато шаленів на кухні — кому належить цей дім? і хто за нього платить? — І я хочу, — владним голосом промовив Борис, скориставшись паузою в моїй відповіді, якої він не чекав, — я хочу, щоб ти негайно перестав базікати про цю ідіотську ідею з «дзвінком» «Подзвоню, подзвоню», — сказав він, коли не дістав відповіді від мене, кумедно вимахуючи рукою в повітрі, наче «подзвоню» було абсурдним дитячим словом, таким як «єдиноріг» або «фея». — Я знаю, ти хочеш нам допомогти, але ця пропозиція з твого боку ніяк нам не допоможе. Тому забудь про неї. Ніяких більше «дзвінків». Але, — приязно додав він, переливши частину свого пива в мій напівпорожній кухоль, — я вже тобі пояснив. Чому Саша так квапиться? Чи розважливо він поводиться? Чи розраховує він свої дії на хід або й на два ходи вперед? Ні. Отже, Саша втік до цього міста. Його тутешні приятелі впливають на нього погано. Йому потрібні гроші. І він доклав усіх зусиль, що приховати свої наміри від Горста, проте натомість потрапив до моїх рук.

Я не сказав нічого. Зрештою, я можу й сам зателефонувати до поліції. Немає жодного сенсу втягувати в це Бориса або Юрія.

— Нам дуже пощастило, правда ж? А наш грузинський друг — дуже багатий чоловік, але він надто далекий від світу Горста, і колекціонер із нього ніякий, він навіть не знав, як називається картина. Лише пташка — маленька жовта пташка. Але Вишня думає, він правду сказав, що бачив її. Він дуже могутній чоловік у сфері нерухомості. І тут, і в Антверпені. Грошей купа, а Вишні він майже як батько рідний, але високоосвіченим його не назвеш, якщо ти розумієш, про що я.

— Де тепер картина?

Борис сильно потер ніс.

— Я не знаю. Вони ж нас не повідомляють, правда? Але Вітя ввійшов у контакт, повідомив, що знає покупця. І вже домовлено про зустріч.

— Де?

— Місце поки що не призначене. Вони вже міняли його разів п’ять. Параноїки, — сказав він, покрутивши пальцем біля скроні. — Вони можуть змусити нас чекати день або два. І повідомити про місце зустрічі не більше як за годину.

— Вишня, — почав я й зупинився.

Вітя — це скорочене російське ім’я Вишні, від Віктора, але ж Вишня — лише кличка, а про Сашу я нічогісінько не знав: ані який його вік, ані яка в нього кличка, ані який він на вигляд, нічого, крім того, що він брат Ульріки — й не факт, що це варто було сприймати буквально, адже Борис мав звичай називати братом кого завгодно.

Борис облизав жир із великого пальця.

— Моя ідея полягала в тому, щоб улаштувати зустріч у твоєму номері. Мовляв, ти американець, велика цяця, дуже цікавишся картиною. — Він понизив голос, оскільки офіціантка підійшла, щоб замінити порожній кухоль повним; Юрій підсунувся ближче, чемно киваючи головою. — Отже, вони мали б прийти у твій номер. Так робилося завжди. Усе дуже по-діловому. Але, — він ледь помітно стенув плечима, — вона в цій справі новачки й охоплені параноїдальним страхом. Вони хочуть призначити власне місце для зустрічі.

— Яке саме?

— Поки що не знаю! Хіба я щойно про це не сказав? Вони весь час змінюють свої наміри. Якщо вони хочуть, щоб ми зачекали, ми зачекаємо. Ми повинні навіяти їм думку, що вони головні в цій справі. А зараз пробач, — сказав він, потягуючись і позіхаючи, потираючи пальцями обведені чорними колами очі. — Я стомився! Хочу подрімати. — Він обернувся й сказав щось Юрію українською, а потім знову повернувся до мене. — Пробач, — повторив він, нахилившись до мене та обнявши мене за плечі. — Ти знайдеш дорогу до свого готелю?