Донна Тартт - Щиголь

Незабаром до нас долучився і Юрій, засапаний, із червоними щоками.

— Паркування автомобіля тут неабияка проблема, — сказав він. — Пробачте, що затримався. — Він простяг руку до мене. — Радий вас бачити! — сказав він, обнявши мене з несподіваною щирою теплотою, ніби ми були старими друзями, які давно не бачились. — Усе гаразд?

Борис, який допивав уже другий кухоль, заговорив про Горста.

— Я не розумію, чому він не переїде жити до Амстердама, — сказав він, зі смаком відкусивши шмат ковбаси. — Постійно нарікає мені на Нью-Йорк. Жах, жах, жах! Тоді як тут, — він махнув рукою в бік затуманеного вікна, — усе те, що він любить. Навіть мова схожа на його рідну. Чи він справді хоче жити щасливо, Горст? Мати бодай невеличку частку радості? Тоді йому треба лише заплатити двадцять тисяч баксів за ту його лікарню швидкої інтоксикації, а потім приїхати сюди, курити «серпанок Будди» [194] Сорт трави. й днями стовбичити в музеях.

— Горст? — запитав я, дивлячись то на одного, то на другого.

— Що?

— Він знає, що ти тут?

Борис ковтнув свого пива.

— Горст? Ні, він не знає. Буде набагато краще, якщо Горст довідається про все після того, як ми завершимо справу. Тому що, — він злизав із пальця гірчицю, — моя підозра була небезпідставною. Нашу картину вкрав падлючий Саша. Брат Ульріки, — сердито докинув він. — А через Ульріку Горст перебуває в такому становищі, що користі з нього мало. Тому буде набагато краще, якщо я сам цим займуся, розумієш? У такий спосіб я зроблю Горсту послугу — таку, про яку він не забуде.

— Що ти маєш на увазі під «сам цим займуся»?

Борис зітхнув.

— Це, — він розглянувся навкруги, чи ніхто не підслуховує, хоч у барі зовсім не було людей, — дуже складно, і я міг би говорити про це днів три, але можу й трьома фразами розповісти, що сталося.

— А Ульріка знає, що він її поцупив?

Він закотив очі.

— Не маю уявлення.

Цієї фрази я навчив Бориса багато років тому, коли ми бешкетували в моєму домі після школи. Не маю уявлення. Припини. Задимлена пустеля, сутінки, опущені штори. Поворуши мізками. Погляньмо правді у вічі. І не мрій. Ті самі тіні на його обличчі. Золоте світло проникає крізь скляні двері біля басейну.

— Думаю, Саша був би ідіотом, якби сказав Ульріці, — мовив Юрій зі стривоженим виразом обличчя.

— Мені невідомо, що Ульріка знає, а чого не знає. Це не має значення. Вона завжди віддасть перевагу своєму братові перед Горстом, як вона доводила багато разів. Можна було б подумати, — він величним жестом подав знак офіціантці, щоб вона принесла кухоль пива Юрію, — можна було б подумати, що Саша має розум затаїтися на якийсь час, та де там! Він не може віддати картину під заклад у Гамбурзі або Франкфурті, бо Горст довідався б про це через секунду. Тому він привіз її сюди.

— Послухай-но, якщо ти знаєш, у чиїх руках картина, треба зателефонувати в поліцію.

Мовчанка й здивовані погляди після моїх слів були такими, ніби я виставив каністру з бензином і запропонував організувати колективне самоспалення.

— Я маю на увазі… — сказав я, захищаючись, після того як офіціантка принесла Юрію пиво, поставила його на стіл і пішла, а ні Юрій, ні Борис не промовили й слова. — Це ж найбезпечніший варіант? І найлегший? Копи знайдуть картину, і ви не матимете до неї жодного стосунку?

Продзвенів велосипедний дзвінок, жінка проїхала по хіднику, зашаруділи колеса, за спиною промайорів чорний відьомський плащ.

— Бо, — продовжив я, переводячи погляд з одного на другого, — коли ви згадаєте, через які випробування пройшла ця картина, через які вона мала пройти, — я не знаю, Борисе, чи ти розумієш, яких зусиль треба докласти лише для того, щоб перевезти її з одного міста в інше. Лише для того, щоб належно запакувати її? Навіщо ризикувати?

— І я так думаю.

— Анонімний дзвінок. Людям, які займаються крадіжками творів мистецтва. Це не звичайні копи — вони не мають жодного стосунку до звичайних копів, їм потрібна лише картина. Вони знають, що з нею робити.

Борис відкинувся на своєму стільці. Він роззирнувся навкруги. Потім подивився на мене.

— Ні, — сказав він. — Це хибна думка. — Тон у нього був такий, ніби він розмовляв із п’ятирічною дитиною. — І хочеш знати чому?

— Подумай. Це найпростіший спосіб. Тобі не доведеться робити взагалі нічого.

Борис обережно поставив на стіл свій кухоль із пивом.

— Це буде найкращий спосіб повернути її неушкодженою. Зрештою, їм міг би зателефонувати і я, дідько, я міг би навіть попросити Гобі, щоб він їм зателефонував, — я заклав руки за голову, — хай би як це сталося, ви не наразилися б на жоден ризик. Тобто я хочу сказати, — я був стомлений, дезорієнтований; я не міг витримати погляду двох очей, що вп’ялися в мене, наче свердла, — якщо це зроблю я або хтось інший, хто не належить… еее… до вашої… еее… організації…