Донна Тартт - Щиголь

— Ні.

— У вас усе гаразд?

— Усе в нормі.

Він подивився на мене; подивився через залу на Бориса.

— Знай, якщо тобі щось буде потрібно, ти завжди можеш звернутися до мене, — несподівано сказав він.

— Гаразд, — відповів я, захоплений зненацька, не зрозумівши, що він має на увазі і як йому відповісти, — дякую.

Він стенув плечима — вигляд у нього чомусь був збентежений — і знов обернувся до портрета. Борис був біля бару, пив шампанське й доїдав рештки млинців з ікрою. Побачивши мене, він осушив келих і кивнув головою на двері: мотаймо звідси!

— До побачення, — сказав я Гобі, потис йому руку (чого раніше ніколи не робив), а він так і залишився стояти біля портрета, дивлячись мені навздогін розгубленим поглядом.

Я хотів попрощатися з Піппою, але її ніде не було видно. Де вона? У бібліотеці? У туалеті? Я був сповнений рішучості ще раз подивитися на неї — нехай один тільки раз, — перш ніж поїду звідси.

— Ти не знаєш, куди вона поділася? — запитав я в Гобі, швидко обійшовши залу.

Але він тільки похитав головою. Тож я стривожено постояв кілька хвилин біля роздягальні, чекаючи, коли вона повернеться, аж доки Борис із повним ротом закусок схопив мене за руку й потяг сходами вниз до виходу.

«Лінкольн» виїхав із-за рогу — та коли водій зупинив біля нас машину, то я побачив, що за кермом не Юрій, а невідомий мені чоловік, із такою зачіскою, ніби його підстригали у витверезнику, й гострим крижаним поглядом.

Борис познайомив нас російською мовою.

— Прівєт! Мєня зовут Анатолій, — сказав чоловік за кермом, подавши мені руку, змережану індиговими коронами та зірками, наче та українська великодня писанка.

— Анатолій? — обережно запитав я. — Очєнь пріятно.

Після цього ринув потік російської мови, з якого я не зрозумів жодного слова, і я в розпачі обернувся до Бориса.

— Анатолій, — люб’язно повідомив мені Борис, — не знає жодного англійського слова. Правда, Толю?

У відповідь Анатолій подивився на нас серйозним поглядом у дзеркало заднього огляду й почастував іще однією промовою. Я майже не сумнівався, що татуювання в нього на пальцях має тюремне походження: чорнильні смуги означали, скільки тобі дали, скільки відсидів, позначки часу проростали, як річні кільця.

— Він каже, що ти висловлюєшся дуже чемно, — іронічно зауважив Борис. — Ввічливість у тебе на п’ятірку.

— А де Юрій?

— Учора відлетів, — повідомив Борис, засунувши руку в нагрудну кишеню піджака.

— Відлетів? Куди відлетів?

— До Антверпена.

— Моя картина там?

— Ні. — Борис витяг з кишені два аркуші, які роздивився в слабкому світлі, перш ніж передати один мені. — Але моя квартира в Антверпені, і моя машина також. Юрій візьме машину й деякі речі і приїде нас зустріти.

Тримаючи папір на світлі, я побачив, що це роздрук електронного квитка.

ПІДТВЕРДЖЕННЯ

ДЕКЕР ТЕОДОР DL2334

Від НЬЮАРК ЛІБЕРТІ (EWR) До АМСТЕРДАМ,

НІДЕРЛАНДИ (AMS)

ПОСАДКА 12:45

ЧАС У ПОЛЬОТІ 7 ГОД 44 ХВ

— Від Антверпена до Амстердама лише три години їзди, — сказав Борис. — Ми прилетимо у Схіпгол [191] Аеропорт Амстердама. приблизно в один час, я, можливо, за годину після тебе — я доручив Міріам купити нам квитки на різні літаки. Мій летить через Франкфурт. Твій прямий.

— Сьогодні?

— Так — як бачиш, часу в нас зовсім мало…

— А навіщо лечу я?

— Бо мені може знадобитися допомога, а я не хочу залучати до цієї справи ще когось. Крім хіба Юрія. Але я не сказав навіть Міріам, навіщо ми туди летимо. Я, звичайно, міг би їй сказати, — урвав він мене. — Але чим менше людей про це знатимуть, тим буде краще. Хай там як, а ти мусиш заскочити додому й узяти свій паспорт і стільки грошей, скільки знайдеш. Толя відвезе нас до Ньюарка. Щодо мене, — він поплескав по своїй ручній поклажі, яку я лише тепер помітив на задньому сидінні, — то я цілком готовий. Чекатиму на тебе в машині.

— А гроші?

— Візьми скільки маєш.

— Ти повинен був сказати мені раніше.

— Не було потреби. Щодо готівки, — він став нишпорити навколо, шукаючи сигарету, — то це не смертельно. Скільки маєш, що знайдеш… Бо це не важливо. Гроші більше для годиться.

Я скинув окуляри, протер скельця рукавом.

— Тобто?

— Тому що, — він постукав кісточками пальців по голові, давній його жест, дурбелик, мовляв, — я планую заплатити їм, але не всю суму, яку вони зажадали. Винагородити їх за те, що вони мене обікрали? У такому разі хіба вони не стануть грабувати мене та обкрадати, коли їм заманеться? Яку науку я їм подам? «Цей мужик — слабак. Ми можемо робити з ним усе, що завгодно». Але, — він конвульсивно схрестив ноги, поляпав себе по кишенях, шукаючи запальничку, — я хочу, аби вони думали, що ми їм усе заплатимо. Можливо, тобі треба зупинитися біля банкомата і зняти гроші, ми можемо зробити це в дорозі до аеропорту або в самому аеропорті. На нові банкноти приємно дивитися. Здається, до Європейського Союзу дозволено ввозити не більш як десять тисяч готівки? Але решту я поскручую трубочками, перемотаю гумками і провезу у своїй валізі. Крім того, — він запропонував мені сигарету, — я думаю, що несправедливо вимагати, аби ти заплатив усю суму. Я додам готівки, коли ми туди дістанемося. Це буде моїм подарунком тобі. І банківський чек — принаймні підроблений банківський чек, підроблений депозит, якщо хочеш. Офшорний банк на Карибах. Має дуже добрий вигляд, цілком законний. Хоч я не знаю, наскільки ця частина нашої оборудки досягне успіху. Нам доведеться імпровізувати. Ніхто з мізками в голові не візьме чек замість готівки за такий товар. Але я думаю, вони не мають досвіду й перебувають у розпачливому становищі, тож, — він схрестив пальці, — я сподіваюся. Побачимо.