Донна Тартт - Щиголь

Драпаймо звідси. Це були єдині наповнені змістом слова, які хтось промовив до мене протягом усього вечора.

— Бо тобі треба негайно з’їздити додому. — Він, як і в дитинстві, намагався перехопити мій погляд. — Узяти свій паспорт. І гроші. Скільки в тебе є?

— Достатньо, в банку, — сказав я, підсунувши окуляри на перенісся, його тон дивним чином мене протверезив.

— Я говорю не про банк. І не про завтра. Я про гроші, які ти маєш при собі. Тепер.

— Але ж…

— Я можу повернути її. Повір мені. Але ми не можемо затриматися тут довше. Ми повинні негайно виїхати. Якомога швидше. Поквапмося. — І він по-дружньому копнув мене в гомілку.

— А ось і ти, любий, — сказала Кітсі, просунувши руку мені під лікоть і зіп’явшись навшпиньки, щоб поцілувати мене в щоку. Цей поцілунок негайно зловили фотографи, які стояли біля неї: один із соціальної хроніки, а другий найнятий спеціально для вечора Анною. — Усе чудово, чи не так? Ти дуже виснажений? Я сподіваюся, моя родина не перевтомила тебе занадто. Анно, люба, — вона простягла руку до Анни де Лармессен у жорсткій сукні з тафти, з жорстким білявим волоссям, зморшкуватою шиєю, яка не відповідала шкірі її гладенького, без єдиної зморшки обличчя, — усе просто божественно… Ти не проти, щоб ми зробили сімейний знімок? Лише ти, я і Тео? Ми троє?

— Послухай, — нетерпляче сказав я, як тільки закінчилося наше недоладне позування для «сімейної фотографії» й Анна де Лармессен (яка, безперечно, не вважала, що я маю бодай віддалений стосунок до їхньої сім’ї) пішла попрощатися з якимись набагато важливішими гостями, — я маю піти.

— Але ж, — вона здавалася спантеличеною, — здається, Анна замовила для нас стіл у якомусь ресторані…

— Ти повинна будеш пояснити мою відсутність. Для тебе це не буде проблемою, хіба не так?

— Тео, не будь таким осоружним.

— Але ж твоя мати нікуди не поїде. Я в цьому переконаний. — Було майже неможливо вмовити місіс Барбур поїхати до ресторану на вечерю, якщо це був не такий ресторан, щодо якого вона була певна, що не зустріне там нікого зі своїх знайомих. — Скажи, що я повіз її додому. Скажи, їй стало погано. Скажи, що мені стало погано. Ти що-небудь придумаєш.

— Ти сердишся на мене?

Слово з лексикону Барбурів: сердишся. Слово, яке Енді часто вживав, коли ми були дітьми.

— Серджуся? Ні. — Тепер, коли все заспокоїлось і я звик до цієї думки (Кейбл? Кітсі?), ця новина ніби перетворилася на образливу плітку, що не мала ніякого стосунку до мене. Я помітив, що Кітсі наділа сережки моєї матері, і це дуже мене розчулило, тим більше що вона мала цілковиту рацію, вони зовсім їй не пасували, серце мені стислось, і я доторкнувся до них, а потім і до її щоки.

— Ооо! — заволали глядачі в нас за спиною, задоволені, що вони нарешті побачили якісь вияви почуттів між щасливими нареченими.

Кітсі, яка вмить перейнялася цим настроєм, схопила мою руку й поцілувала її, спричинивши новий вибух оплесків.

— Гаразд? — сказав я їй на вухо, коли вона пригорнулася до мене. — Якщо хтось запитає, то я поїхав у справах бізнесу. Одна стара леді попросила, щоб я подивився її майно.

— Ну звичайно. — Чого-чого, а витримки їй було не позичати. — Ти коли повернешся?

— О, швидко, — сказав я без особливої переконаності в голосі. Я був би щасливий покинути залу і йти днями й місяцями, аж доки не дійду до якогось мексиканського пляжу, де я міг би блукати сам-один, не перевдягаючись, аж поки моє вбрання зотліло б на мені і я став би божевільним грінго в окулярах у черепаховій оправі, який ремонтував би стільці та столи для тамтешніх мешканців. — Бережи себе. І не пускай того Гейвістока до матері в дім.

— Знаєш, — вона говорила так тихо, що я майже її не чув, — він чимало набридав їй останнім часом. Постійно телефонував, прагнучи навідати її, принести квіти, шоколад, такий милий старигань. Мама не хоче з ним бачитись. А я почуваюся трохи винною, що вічно мушу йому відмовляти.

— Ось це даремно. Не допускай, щоб він прийшов. Він шахрай. А тепер бувай, — сказав я голосно, цьомнуши її в щоку (знову заклацали фотокамери; це був той знімок, на який фотографи полювали протягом усього вечора), і пішов сказати Гобі (що захоплено роздивлявся якийсь портрет, майже притискаючись до нього носом), що я від’їжджаю на короткий час.

— Гаразд, — сказав він обережно, обернувшись до мене. Протягом усього того часу, коли я працював у нього, я ніколи не брав відпустки, ніколи не виїздив із міста. — Ти поїдеш із… — Він кивнув на Кітсі.