Донна Тартт - Щиголь

Вони пішли собі — п’ятнадцятеро або двадцятеро юних, безтурботних, із блискучим волоссям, сміючись, закидаючи за плечі рюкзаки й сперечаючись по те, як найдешевше доїхати до міста. Хоч я не мав свого зареєстрованого багажу, проте стояв біля конвеєра десь годину, спостерігаючи, як ретельно обмотана валіза знову й знову кружляє на стрічці, аж доки ззаду підійшов Борис і «привітався», обхопивши мене за шию мертвою хваткою і намагаючись наступити на задники моїх черевиків.

— Ходімо, — сказав він, — у тебе жахливий вигляд. Ходімо чогось поїмо й поговоримо. Юрій нас чекає біля входу з машиною.

Я, власне, не сподівався побачити місто, яке вже наготувалося святкувати Різдво: ялинові гілки, мішура, прикрашені зірочками вітрини й холодний вітер від каналів, вогні, святкові кіоски, люди на велосипедах, іграшки, кольори та цукерки, святкова штовханина й блиск. Маленькі собачки, маленькі діти, пліткарі, роззяви та носії, клоуни у високих капелюхах і шинелях та маленький танцюрист у різдвяному костюмі в стилі Аверкампа [192] Гендрик Аверкамп (1585–1634) — нідерландський художник, майстер пейзажу. . Я ще не зовсім прокинувся, й усе здавалося мені не більш реальним, аніж скороминущий сон про Піппу, який я бачив у літаку, де зустрів її в парку серед багатьох високих водограїв, над якими в небі низько й велично висіла планета з кільцями, схожа на Сатурн.

— Ньївмаркт, — сказав Юрій, коли ми вийшли на великий майдан, де стояв казковий замок із баштами, а навколо нього відкритий ринок, зрізані ялинки, злегка притрушені снігом, притупували ногами торгівці в теплих рукавицях, ілюстрація з дитячої книжки. — Хо, хо, хо!

— Тут поліціянтів завжди багато, — похмуро сказав Борис, який ударився в двері, коли Юрій зробив крутий поворот.

З кількох причин я не хотів оселятися в убогому помешканні й наготувався висловити протест, якщо мене запхають у тісну кімнату, де доведеться спати на підлозі. На щастя, Міріам забронювала мені номер у готелі, що стояв на березі каналу в одному зі старих кварталів міста. Я поставив сумки, замкнув гроші в сейфі й вийшов на вулицю, щоб зустрітися з Борисом. Юрій поїхав запаркувати автомобіль.

Борис кинув сигарету на бруківку й розтоптав її черевиком.

— Я давно тут не був, — сказав він. З рота в нього йшла пара, і він кинув схвальний погляд на тепло вдягнених пішоходів, які йшли вулицею. — Моя квартира в Антверпені — я там мешкаю з бізнесових причин. Також дуже гарне місто — ті самі морські хмари, те саме світло. Ми з тобою якось туди з’їздимо. Але я завжди забуваю, як мені й в Амстердамі подобається. Ти помираєш із голоду, мабуть? — запитав він, по-дружньому вщипнувши мене за руку. — Не хочеш трохи прогулятися?

Ми пішли вузькими вулицями та вологими алеями, надто вузькими для проїзду автомобілів, проминаючи затягнуті туманом крамнички кольору вохри, в яких продавали стародруки та запилюжену порцеляну. Перейшли через пішохідний місток над каналом: брунатна вода, самотня брунатна качка. На воді погойдується напівзатоплений пластиковий стаканчик. Вітер був сирим і вологим, поколював памороззю, а простір навколо здавався вогким і застояним.

— Хіба канали не замерзають узимку? — запитав я.

— Так, але, — Борис витер носа, — гадаю, на них впливає глобальне потепління. — У своєму пальті й костюмі після вчорашньої вечірки він здавався водночас абсолютно не на своєму місці й абсолютно вдома. — Яка собача погода! Може, заскочимо, як ти гадаєш?

Брудний бар, чи кав’ярня, чи що воно там на березі каналу був оздоблений темним деревом і розмальований морськими сценами: веслами, рятувальними колами, червоні свічки горіли тут навіть серед білого дня, всередині вогко, безлюдно. Каламутне, димуче світло. Краплі води сконденсувалися на підвіконнях. Ніяких меню. У глибині закладу була чорна дошка з надряпаними крейдою назвами страв, незрозумілими для мене: dagsoep, draadjesvlees, kapucijnerschotel, zuurkoolstamppot [193] Суп дня, тушковане м’ясо з прянощами, сірий горох із м’ясом або шпиком, квашена капуста з пюре та шкварками (нідерл.). .

— Тут дозволь замовити їжу мені, — сказав Борис і справді все замовив, причому, на мій подив, нідерландською мовою.

Принесли типово Борисові страви — пиво, хліб, сосиски та картоплю зі свининою і кислою капустою. Борис, щасливо запихаючись, розповів мені про його першу й останню спробу покататися містом на велосипеді (катастрофа, падіння), а також про те, як він любить поїдати в Амстердамі молоді оселедці, на щастя, був не сезон, бо, згідно з його розповіддю, їсти їх треба, тримаючи за хвоста й поступово засовуючи рибину собі в рот від голови; але я був надто спантеличений новим оточенням, щоб слухати його надто уважно, й колупався виделкою в картопляному пюре, відчуваючи, як химерна незвичайність міста давить на мене — запахи тютюну, солоду й мускатного горіха, стіни кав’ярні, сумно-коричневі, як палітурка оправленої в шкіру старовинної книжки, а далі — вузькі провулки й плюскіт солоної води, низьке небо й старі будівлі, що підпирають одна одну з понурим, поетичним виглядом, ніби готові щомиті обвалитись; і брукована самотність цього міста навіювала відчуття — мені, принаймні, — місця, куди приїздиш для того, щоб води зімкнулися над твоєю головою.