Донна Тартт - Щиголь

— А чогось кращого ти не маєш?

— Це костюм від «Тьорнбулла й Ассера».

— Так, але він має такий вигляд, ніби ти в ньому спав.

— Я ж таки вже трохи його поносив. У мене є краща сорочка.

— Ну то вдягни її. — Він відкрив свій портфель на краєчку ліжка. — А свої гроші дістань і принеси сюди.

Коли я повернувся до них, застібаючи запонки, то спинився посеред кімнати як укопаний: Борис стояв, нахилившись над ліжком, і збирав пістолет. Він клацнув затвором із тією самою професійною вправністю, з якою Гобі трудився у своїй майстерні, й поставив його на запобіжник.

— Борисе, — сказав я, — що за, мать його, херня?

— Заспокойся, — сказав він, скоса глянувши на мене. Поляпав по кишенях, дістав обойму й поставив її в пістолет, ще один клац. — Це не те, що ти думаєш. Зовсім не те. Це тільки щоб полякати!

Я подивився на широку спину Юрія, цілком незворушну, — в таку професійно незворушну позу я іноді ставав у своїй крамниці, коли подружжя починало сперечатися, чи варто їм купувати якусь річ.

— Це просто. — Він майстерно покрутив пістолетом, випробовуючи його, потім підняв до ока й прицілився — такі собі сюрреалістичні жести, які керуються тим глибоким шаром мозку, де по двадцять чотири години на добу крутяться чорно-білі фільми. — Ми зустрічаємося на їхній території, і їх буде троє. Хоча, власне, тільки двоє. Двоє тих, на кого варто зважати. І я тепер можу тобі сказати: я був трохи стурбований, щоб Саша, бува, не надумав прийти. Бо в такому разі я не міг би піти з тобою. Але все склалося якнайкраще, й ось я тут, перед тобою!

— Борисе… — Поки я стояв тут, мені раптом спало на думку, ніби накрило нападом нудоти, в яке лайно я вляпався…

— Не хвилюйся. Я за тебе вже досить похвилювався. Тому що, — він поплескав мене по спині, — Саша надто нервує. Він боїться показатися в Амстердамі — боїться, що про це довідається Горст. Тому й не прийде. А для нас це дуже добра новина. Ось так.

Він клацнув затвором: сріблястий хром, чорна ртуть своєю гладенькою щільністю зачорнила навколишній простір так, ніби крапля мастила впала у воду.

— Не кажи мені, що ти візьмеш цю штуку, — сказав я, порушивши наповнену недовірою тишу.

— Візьму, звичайно. Але в кобурі — щоб тримати його тільки в кобурі. Стривай, стривай, — сказав він, піднявши долоню, — перш ніж ти заговориш, — хоч я не озивався, я лише стояв там, блідий від жаху, — скільки разів мені треба повторювати? Це лише для вигляду.

— Ти, певно, жартуєш?

— Одягайся, — коротко наказав він, ніби я не озивався. — Це все лише напоказ. Вони не наважаться на якийсь трюк, коли побачать на мені цю штуку, зрозумів? — додав він, коли я все ще стояв мовчки, витріщившись на нього. — Захід безпеки! Тому що, — знову не дав він заговорити мені, — ти чоловік багатий, і ми твоя охорона, так воно годиться. Для них це несподіванкою не буде. Усе дуже цивілізовано. І коли я бодай трохи відгорну полу свого пальта, — він мав кобуру на поясі, — вони поставляться до нас із пошаною і не намагатимуться вдатися до якого шахрайства. Значно небезпечніше з’являтися на переговори, як… — він скромно обвів кімнату очима, — наче безпорадна дівчина.

— Борисе, — я мертвотно зблід, голова пішла обертом, — я так не можу.

— Чого ти не можеш? — Він підняв підборіддя й подивився на мене. — Не можеш вийти з автомобіля і постояти біля мене п’ять хвилин, поки я виторгую для тебе твою падлючу картину? Чи ти про що?

— Ні, я цілком серйозно. — Пістолет лежав на ліжку. Він притягував до себе мій погляд. Здавалося, він кристалізував і підсилював погану енергію, яка збиралася в повітрі. — Я не можу. Без жартів. Краще забудьмо про це.

— Забудьмо? — Борис скривився. — Ось цього не треба. Ти примусив мене приваландатися сюди, й через тебе я тепер потрапив у халепу. Тепер ти, — він викинув уперед руку, — в останню хвилину починаєш висувати умови, базікати про небезпеку й навчати мене, як мені жити і діяти. Ти мені не довіряєш?

— Довіряю, але…

— У такому разі, будь ласка, довірся мені в цій справі. Ти покупець, — нетерпляче сказав він, коли я знову нічого не відповів. — У цьому суть нашої історії. Її вже залагоджено.

— Нам треба було поговорити про це раніше.

— О, припини, — роздратовано кинув він, узявши пістолет із ліжка й запхавши його в кобуру. — Будь ласка, не сперечайся зі мною, ми можемо запізнитися. Ти його взагалі не побачив би, якби затримався у своїй ванній на дві хвилини довше. І ніколи не знав би, що в мене на поясі пістолет. Тому що… Поттере, вислухай мене. Ти мене вислухаєш? Ось як усе буде. Ми заходимо, п’ять хвилин стоїмо, стоїмо, стоїмо, розмовляємо, тільки розмовляємо, ти одержуєш свою картину, всі раді й щасливі, ми виходимо звідти і йдемо кудись пообідати. Гаразд?