Донна Тартт - Щиголь

— Не так уже й просто, — Борис потягся й позіхнув, — бо ти зникаєш. А банківський сертифікат фальшивий. Що він може вдіяти? Якщо він побіжить до Горста й попросить допомоги, йому там і в’язи скрутити можуть.

— Я радий, що вони стільки разів змінювали місце зустрічі. Це здається трохи безглуздим. Але нам вигідно. Бо сьогодні п’ятниця, — сказав Віктор, скинувши свої авіатори й протерши їх об сорочку. — Я вселив їм думку, що ти схильний відмовитися від оборудки. Позаяк вони стільки разів відмовлялися від зустрічі й змінювали план, — ти взагалі тільки сьогодні приїхав, але ж вони цього не знають — отож, оскільки вони так часто змінювали план, то я сказав їм, що ти стомився і знервувався, сидячи в Амстердамі з торбою зелені, чекаючи від них звістки, тому поклав гроші назад у банк і вирішив повернутися до США. Їм це не сподобалося. Тому, — він кивнув на сумку, — завтра вже вікенд, банки зачинені, тож ти принесеш ту готівку, яка в тебе є, і — вони багато розмовляли зі мною, переважно телефоном, і одного разу я вже зустрічався з ними в барі у районі червоних ліхтарів, і вони погодилися принести сьогодні картину й зробити обмін, не зустрічаючись попередньо з тобою, бо я сказав їм, що твій літак відлітає завтра, а що вони самі наробили справ, то хай або погоджуються взяти банківський чек, або нічого не буде. Така ідея їм не сподобалась, але вони прийняли це як пояснення того, чому ти пропонуєш їм узяти вексель. Їхня поведінка значно спростила нам справу.

— Дуже спростила, — сказав Борис. — Я не був певен, що ця штука з банківським сертифікатом спрацює. Набагато ліпше, коли вони думають, що муситимуть задовольнитися векселем зі своєї вини.

— А де ми зустрінемося?

— У кав’ярні. «De Paarse Koe».

— Нідерландською мовою це означає «Фіолетова корова», — пояснив Борис. — Хіпівське місце. Поряд із кварталом червоних ліхтарів.

Довга безлюдна вулиця — зачинені крамниці господарчих товарів, купи цегли біля дороги, усе це здалося мені важливим, навіть дуже важливим, хоч ми їхали дуже швидко, й у темряві я нічого не міг розгледіти.

— Їжа там жахлива, — сказав Борис. — Соєві ростки й сухі тости з пшеничних висівок. Здавалося б, туди вчащають палкі дівулі, але насправді там самі лише сиві й гладкі баби.

— Чому ми зустрічаємося саме там?

— Бо ввечері на цій вулиці зовсім нема людей, — сказав Віктор Вишня. — Кав’ярня надвечір зачиняється, але своїх людей вони пускають і тому все тримають під контролем, зрозумів?

Усюди дивовижі. Непомітно для себе я покинув реальність і перетнув кордон нічиєї землі, де ніщо мало сенс. Сонливість, фрагментарність. Скручений дріт та камені-кругляки, накриті плівкою й відсунуті вбік.

Борис розмовляв із Віктором російською мовою. Побачивши, що я дивлюся на нього, він обернувся до мене.

— Ми говоримо про те, що Саша сьогодні у Франкфурті, — сказав він. — Він улаштував вечірку в ресторані для свого друга, якого щойно випустили з в’язниці, й ми довідалися про це з трьох різних джерел, від Ширлі також. Він вважає себе великим хитруном, поїхавши з міста. Коли до Горста дійде, що тут увечері сталося, він хоче мати можливість підняти руки й вигукнути: «Хто, я? Та я до цього зовсім не причетний!»

— Ти, — сказав мені Віктор, — ти живеш у Нью-Йорку. Я сказав, що ти торгуєш мистецтвом, що тебе були заарештували за підробку, а тепер ти здійснюєш такі оборудки, як Горст, значно менші за кількістю картин і значно більші за кількістю грошей.

— Горст — нехай благословить його Бог, — сказав Борис, — Горст був би найбагатшим чоловіком у Нью-Йорку, якби не роздавав усі свої гроші до останнього цента. Він завжди їх роздавав. Окрім себе, він утримує купу народу.

— Для бізнесу це погано.

— Так. Але йому подобається товариство.

— Нарик-філантроп, — сказав Віктор. Він промовив філáнтроп. — Добре, що вони там вряди-годи здихають, а то хто знає, скільки бевзів напхалося б до нього в те кубло. У всякому разі, що менше ти там базікатимеш, тим краще. Нікому не потрібна світська розмова. Лише справи, які вирішуються швидко. Віддай йому вексель, Борю.

Борис щось різко відповів українською мовою.

— Ні, він сам повинен віддати його. Власною рукою.

І на векселі, і на депозитному чеку були написані слова «Фарруко Франтішек, Громадянський банк Анґільї», які лише підсилили в мене відчуття, що я лечу по кривій сновидіння і не можу зупинитися.

— Фарруко Франтішек? Я — він?

Мені здавалося, що за тих обставин це мало значення — так ніби я міг у якийсь спосіб позбутися власного тіла або принаймні перетнув певну межу, за якою звільнився від таких базових речей, як власна ідентичність.