Донна Тартт - Щиголь

Рів відхилився назад на стільці.

— Ви нічого не кажете.

— Я мовчу тому, що не почув у ваших словах ніякого сенсу, — різко відповів я, поклавши палички, і на якусь мить швидкість мого жесту допомогла мені пригадати батька.

Як би він повівся в такій ситуації?

— Схоже, ви дуже стривожилися. Чому?

— Я ніяк не можу вгадати, який зв’язок має те, що ви сказали, з подвійним комодом. Бо я перебував під враженням, що ми тут зустрілися саме для того, щоб поговорити про нього.

— Ви дуже добре знаєте, про що я говорю.

— Ні. — Я недовірливо засміявся, і мій сміх прозвучав вельми переконливо. — Боюся, що ні.

— Ви хочете, щоб я сказав це прямим текстом? Прямо тут? Гаразд, я скажу. Ви перебували з Велтоном Блеквеллом та його племінницею, усі троє ви перебували в Галереї 32, і ви, — повільна глузлива посмішка, — були єдиною особою, яка вийшла звідти. І нам відомо, що зникло з Галереї 32, хіба ні?

Я почував себе так, ніби вся кров бурхнула мені в ноги. Навколо нас усюди дзвеніли столові прибори, лунав сміх, голоси відлунювали від плиток на стінах.

— Тепер ви розумієте? — самовдоволено засміявся Рів. Він знову став їсти. — Усе дуже просто. Звичайно, — відклавши виделку, сказав він таким тоном, ніби дорікав мені, — ви ж не думали, що ніхто не зможе скласти ці два плюс два? Ви взяли картину, і, коли ви принесли перстень партнерові Блеквелла, ви повернули йому перстень і віддали йому й картину, не знаю чому — так, так, — сказав він, коли я спробував щось заперечити. Він трохи пересунув свій стілець і затулив очі від сонця долонею. — Адже відтоді Джеймс Гобарт зробив вас своїм вихованцем, відтоді, хвала Богу, він вас утримував, і тепер він доїть ваш маленький сувенір і заробляє на ньому чималі гроші.

«Заробляє на ньому великі гроші? Гобі? Доїть?» — подумав я, а тоді, опам’ятавшись, запитав:

— Він доїть? Що доїть?

— Послухайте, оце ваше нерозуміння того, «що відбувається», починає стомлювати мене.

— Але ж я цілком щирий із вами. Про що, в біса, ви говорите?

Рів стулив губи, схоже, він був дуже задоволений із себе.

— Це виняткова картина, — сказав він. — Прекрасна маленька аномалія — абсолютно унікальна. Я ніколи не забуду, як уперше побачив її в Мауріцгейсі [143] Мауріцгейс — художня галерея в Гаазі, Нідерланди. . Вона реально відрізнялася від усіх інших виставлених там картин і взагалі будь-яких картин тієї історичної доби. Важко повірити, що її намальовано в XVII столітті. Одна з найгеніальніших маленьких картин усіх часів, ви хіба зі мною не згодні? Що саме, — він зробив зневажливу паузу, — що саме сказав той колекціонер, ви знаєте, той критик мистецтва, той француз, який її відкрив? Знайшов її завалену різним мотлохом на складі якогось аристократа десь у 1890-х роках і відтоді доклав «розпачливих зусиль», — він зобразив пальцями «лапки», — щоб здобути її. «Запам’ятайте, я повинен отримати цього щигля за будь-яку ціну». Хоч я, звичайно, мав на увазі не цю цитату, а іншу, знамениту. Не сумніваюся, що вона вам відома. Маючи картину стільки часу, ви, певно, дуже добре ознайомилися з нею та з її історією.

Я поклав свою серветку.

— Не розумію, про що ви говорите.

Я більше нічого не міг зробити, як утримувати свою територію і говорити цю фразу. Заперечуй, заперечуй, заперечуй, як мій батько, з’явившись одного разу на великому екрані в ролі бандитського адвоката, радив своєму підзахисному незадовго до того, як його підстрелили.

Але вони мене бачили.

Певно, то був хтось інший.

Є три свідки.

Нехай тебе це не турбує. Вони всі помилилися. «То був не я».

Вони приводитимуть свідків проти мене цілий день.

Ну й нехай приводять.

Хтось опустив штору на вікні, й наш стіл накрила тінь, смугаста, як шкіра тигра. Рів, нахабно подивившись на мене, наколов на виделку помаранчеву креветку і з’їв її.

— Я тут думав, і, можливо, ви мені в цьому допоможете. Яка картина приблизно такого розміру не поступиться їй у рівні мистецької досконалості? Можливо, отой маленький Веласкес, ви знаєте, «Садок біля вілли Медічі»? Але за рідкісністю вона не може зрівнятися зі «Щиглем».

— Поясніть мені все-таки, про що ми говоримо? Бо я не зовсім переконаний, що розумію, до чого ви хилите.

— Що ж, тримайте це при собі, якщо вам так хочеться, — сказав він люб’язно, витираючи рот серветкою. — Ви не одурите нікого. Хоча скажу вам, що з вашого боку було вельми необачно й безвідповідально довірити картину якимсь йолопам, щоб вони віддавали її під заставу кому заманеться.