Донна Тартт - Щиголь

Я відклав роздрук. Рів, який перестав їсти, дивився на мене з хитрою, напруженою посмішкою. Можливо, незвичність цієї посмішки на його схожому на грушу обличчі примусила мене засміятися: то був стриманий сміх жаху й полегкості — так само сміялися ми з Борисом, коли гладкий коп, який чергував у супермаркеті, погнався за нами (і вже мало нас не спіймав), послизнувся на мокрій плитці на ресторанному подвір’ї і з розгону гепнувся на дупу.

— Що? — запитав Рів. Рот у нього після креветок мав помаранчевий колір. — Знайшли там щось таке, що вас насмішило?

Але я тільки хитав головою й дивився кудись через ресторан.

— Чоловіче, — сказав я, витираючи очі. — Я не знаю, що вам сказати. Ви перебуваєте в полоні якоїсь ілюзії або — я не знаю.

Рів — треба віддати йому належне — не виявив стурбованості, хоч і був невдоволений.

— Пробачте мені, — сказав я, хитаючи головою. — Мені не слід було сміятись. Але це, хай йому грець, найбезглуздіша дурня, яку я будь-коли чув.

Рів згорнув свою серветку й поклав її на стіл.

— Ви брехун, — люб’язно сказав він. — Ви, мабуть, вважаєте, що зможете виплутатися з цієї ситуації, але ви з неї не виплутаєтесь.

— Суд про помилково завдану смерть? Житловий комплекс у Флориді? Ви справді думаєте, що це має до мене якийсь стосунок?

Рів дивився на мене лютим поглядом своїх маленьких світлих голубих оченят.

— Будьте розважливі. Я пропоную вам вихід із безвихідної ситуації.

— Вихід? — Маямі, Гамбург — самих назв цих міст мені вистачило, щоб я знову недовірливо засміявся. — Вихід із якої ситуації?

Рів витер губи серветкою.

— Я радий, що вам усе це здається таким кумедним, — спокійно промовив він. — Бо я цілком готовий зателефонувати тому джентльменові з департаменту крадіжок творів мистецтва, згаданому в публікації, і розповісти йому все, що знаю про вас, про Джеймса Гобарта й про ту оборудку, яку ви здійснюєте разом. Що ви скажете на це?

Я відкинув серветку, відштовхнув назад свій стілець.

— Що ж, телефонуйте йому, не вагайтесь. А коли захочете поговорити про нашу справу, телефонуйте мені.

Роздратування змусило мене залишити ресторан так швидко, що я майже не усвідомлював, куди йду. Та коли я опинився за три або чотири квартали від нього, моє тіло почало тремтіти з такою силою, що я мусив зупинитися в брудному маленькому парку на південь від Кенел-стріт і сісти там на лаві, задихаючись, устромивши голову між коліньми, мій костюм від Тьорнбулла й Ассера під пахвами весь просяк від поту, а я був схожий (так, принаймні, на мене з підозрою дивилися похмурі ямайські няньки та старі італійці, які обмахувалися газетами) на приголомшеного невдачею молодшого брокера, який щойно натиснув не на ту кнопку й програв десять мільйонів.

Через дорогу була якась сімейна аптека. Коли моє дихання заспокоїлося, я перейшов туди — на слабкому весняному вітрі я почувався мерзлякувато, самотньо, — купив пепсі з холодильника, не взявши решти, й повернувся під листяний затінок парку, сівши там на притрушену сажею лаву. Навколо літали й били крильми голуби. Вуличний транспорт із гуркотом мчав до ближнього тунелю, до інших містечок, інших міст, інших бульварів і паркових алей, розколювався на великі безликі потоки торговельного сполучення між штатами. І така велика спокуслива самотність була в цьому гуркоті, майже виклик, як поклик моря, й уперше я зрозумів, який імпульс спонукав мого батька забрати всі гроші зі свого банківського рахунку, забрати свої сорочки з хімчистки, залити повний бак в автомобіль і, ні з ким не попрощавшись, покинути місто. Розпечені сонцем автостради, клацання кнопок на радіо, зерносховища й вихлопні гази, широкі простори відкривалися перед ним, наче потаємний гріх.

Неминуче я подумав про Джерома. Він жив у кінці вулиці Адама Клейтона Пауелла, за кілька кварталів від останньої зупинки на Третій лінії, але ми з ним іноді зустрічалися в барі під назвою «У брата Джея» на Сто Десятій. То була забігайлівка для робітників із піснями Білла Візерса в музичному автоматі та липкою підлогою, професійні алкоголіки відключалися тут після третього бурбону о другій годині дня. Але Джером не продавав пігулок менш як на тисячу доларів, і, хоч я знав, що він із радістю продасть мені кілька пакетиків героїну, мені здалося, що буде набагато менше клопоту зловити таксі й поїхати просто до Бруклінського мосту.

Бабця з собакою чихуахуа, малі діти відбирають одне в одного фруктове морозиво на паличці. Над каналом пролітають сигнали сирен, зливаючись далекою закулісною нотою з дзвоном у моїх вухах, було в цьому щось військово-механічне, схоже на тривале гудіння снарядів, які наближаються.